— Знаєш, що казала Софі про водійський стиль Натаніеля, коли була вагітна? Що він «їздить, як стара баба».

— Уяви собі, як би їздив Натаніель, коли б він і справді був старою бабою, такою ж старою, як я, скажімо? Отак я і їздитиму до скону, допоки ти зі мною в машині. — Він узяв мою руку і торкнувся її губами.

— Тримай руль двома руками, старий діду, — пожартувала я, коли ми, зробивши останній поворот, виїхали на прямий відрізок дороги, обсадженої з обох боків горіхами, який відділяв нас від шато.

«Поспішай», — мовчки благала я. Я зосередила погляд на вежі Метью, коли її стало видно. Авто уповільнило хід, і я сконфужено поглянула на Метью.

— Вони на нас чекали, — пояснив він, подавши голову до вітрового скла і вдивляючись уперед.

Посеред дороги нерухомо стояли Софі, Ізабо і Сара.

Демон, вампір та відьма — і більше нікого. Ізабо тримала на руках дитинку.

Я побачила густу копичку її каштанового волосся і товстенькі, але довгі ніжки. Однією рукою мале міцно трималося за жовтувато-янтарне пасмо волосся Ізабо, а другою царственим жестом вказувало у наш бік. Коли дитинка зосередила на мені свої оченята, я безпомилково відчула знайоме поколювання. Отже, дитина Софі й Натаніеля виявилася відьмою, як я й передбачала.

Не встиг Метью повністю зупинити машину, як я відстебнула ремінь, відчинила дверцята і помчала дорогою. По моїх щоках заструменіли сльози, до мене підбігла Сара й закутала мене в знайому текстуру вовни та фланелі, огорнувши запахами блекоти й ванілі.

«Ось вона, домівка», подумала я.

— Я така рада, що ви щасливо повернулися! — шалено випалила вона.

Понад плечем Сари я побачила, як Софі ніжно забрала дитинку з рук Ізабо. Обличчя матері Метью було, як і завжди, непроникним та красивим, але жорсткі лінії довкола рота видали її сильні емоції, коли вона віддавала дівчинку. Ота жорсткість була одним з індикаторів, характерних і для Метью. Незважаючи на той метод, завдяки якому на світ з’явився Метью як вампір, між ним та Ізабо було багато спільного і в крові, і в плоті.

Вивільнившись з обіймів Сари, я повернулася до Ізабо.

— Я вже почала сумніватися, що ви повернетеся, — сказала вона. Бо вас так довго не було. А потім Маргарет почала наполягати, щоб ми винесли її на дорогу, і я знову повірила в те, що, урешті-решт, ви зможете повернутися до нас цілі й неушкоджені. — Ізабо уважно обдивилася моє обличчя, вишукуючи в нім ту інформацію, яку іще не встигла з нього зчитати.

— І ось ми повернулися. Надовго. — У її довгому житті й так було достатньо втрат.

Я ніжно поцілувала її в одну щоку, а потім — в другу.

— Bien, — із полегшенням прошепотіла вона. — Ми всі будемо раді, що ви тут залишитеся, а не тільки Маргарет. — Дівчинка почула своє ім’я і заторохтіла: «Д-д-д-д», розмахуючи ніжками та ручками, як маленький вітрячок, демонструючи бажання познайомитися зі мною поближче. — От розумненька дівчинка, — схвально прокоментувала Ізабо і погладила по голові спочатку Маргарет, а потім Софі.

— Хочеш потримати свою хрещеницю? — спитала Софі. Вона широко посміхалася, але в її очах стояли сльози. Вона була дуже схожа на Сюзанну.

— Аякже, — сказала я, беручи малу на руки і навзамін цілуючи Софі у щоку.

— Привіт, Маргарет, — прошепотіла я, вдихаючи неповторний запах немовляти.