Сіракузи я полишила як Діана Бішоп, а наступного дня в’їхала до Європи вже як Діана де Клермон. Будинок Метью в Амстердамі виявився особняком шістнадцятого сторіччя, розташованим на одній з найгарніших ділянок каналу Геренграхт. Як пояснив Метью, він придбав його відразу ж після того, як 1605 року поїхав з Шотландії.

Ми зупинилися в ньому рівно настільки, скільки нам треба було, щоб помитися в душі та перевдягнутися. Я залишила на собі ті самі легінси, які вдягла в Медісоні, а свою сорочку поміняла на сорочку Метью. Він вдягнув свій звичний сіро-чорний кашеміровий костюм, незважаючи на те що, як вірити газетам, був кінець червня. Мені було дивно, що я тепер не бачила його ніг, бо я вже звикла, що вони завжди були на виду.

— Що ж, це, мабуть, досить справедлива переміна, — прокоментував він, — бо я твоїх ніг уже кілька місяців не бачив, хіба що в приватній обстановці нашої спальні.

Метью мало не схопив інфаркт, коли він не знайшов у підземному гаражі свого улюбленого Рейндж-Ровера. Натомість там стояло темно-синє спортивне авто з м’яким верхом.

— Я його уб’ю, — заявив Метью, побачивши низьку й видовжену автомашину. Своїм домашнім ключем він відімкнув металеву скриньку, пригвинчену до стіни. У ній був іще один ключ та записка: «Ласкаво просимо додому. Ніхто й не подумає, що ти їхатимеш на цьому авто. Так безпечніше. І швидше. Привіт, Діано. М.».

— Що за тачка така? — поцікавилася я, поглянувши на шикарну панель приладів, зроблену в авіаційному стилі.

— Спайкер Спайдер. Маркус колекціонує автомобілі, названі на честь представників виду павукоподібних комах. — Метью увімкнув привід дверей, і вони розійшлися убік, наче крила винищувача зі змінною геометрією крила. — Він вилаявся. — Та це ж найпомітніше авто, яке тільки можна собі уявити!

Щойно ми добралися до Бельгії, як Метью заїхав до автодилера, віддав йому ключі від Маркусової тачки, і зі стоянки ми виїхали на авто значно більшому та менш помітному. У його широкому ящикоподібному салоні ми благополучно добралися до Франції і вже через кілька годин почали підніматися горами провінції Овернь до замку Сеп-Тур.

Нарешті між деревами замерехтіла старовинна фортеця — з рожевуватого каменю, з темними вікнами веж. Я не могла не порівнювати замок та прилегле містечко в їхньому нинішньому стані з тим, який вигляд вони мали тоді, коли я востаннє бачила їх в 1590 році. Цього разу над Сен-Люсьєном не висіло сіре покривало диму. Зачувши далеке теленькання дзвіночків, я повернула голову, сподіваючись побачити, як нащадки тих кіз та цапів, які зустрічалися мені в 1590 році, чвалають із пасовиська додому. Утім, назустріч нам не вискочив П’єр зі смолоскипом у руці. А Шеф на кухні не обезголовлював фазанів великим ножем, швидко й вправно готуючи страви як для теплокровних, так і для вампірів.

І там не буде вже Філіпа, не буде його вигуків, сміху, не буде гострих та проникливих зауважень стосовно людської слабкості, почерпнутих із творів Евріпіда, не буде проникливого аналізу проблем, які виникнуть перед нами після нашого повернення до сьогодення. Скільки часу піде на те, щоб відвикнути від громоподібного гуркоту кроків та трубного голосу, що передували появі Філіпа в кімнаті? Думка про мого названого батька краяла мені серце. У цьому залитому неоновим сяйвом і метушливому світі вже не лишилося місця для таких героїчних постатей, як він.

— Ти думаєш про мого батька, — пробурмотів Метью. Наші мовчазні ритуали вампірського надпивання крові та відьомського поцілунку посилили нашу здатність читати думки один одного.

— І ти також, — зауважила я. Метью думав про батька увесь час відтоді, як ми перетнули французький кордон.

— Із того дня, як він помер, шато для мене спорожніло. Так, воно забезпечувало притулок, але не мало душевного комфорту. — Метью підняв погляд на замок, а потім знову став слідкувати за дорогою, що бігла перед нашим авто. Атмосфера була густа почуттям відповідальності та синівською потребою бути гідним батьківської спадщини.

— Може, цього разу буде інакше. Там же і Сара, і Ем. Та й Маркус теж. Уже не кажучи про Софі й Натаніеля. А Філіп — він і досі тут, тільки нам треба навчитися зосереджуватись на його присутності, а не на відсутності. — Він буде у темному куточку кожної кімнати, в кожному камені стін. Я придивилася до прекрасного й суворого обличчя свого чоловіка, тепер краще розуміючи, яку печать залишили на ньому життєвий досвід та біль. Притиснувши одну руку до свого живота, я другу простягнула до нього, щоб дати йому душевний спокій, якого він так сильно потребував.

Він узяв мене за пальці і стиснув їх. Потім відпустив, і ми досить довго мовчали. Та згодом мої пальці нетерпляче затанцювали у мене на стегні — кілька разів у мене з’являлося величезне бажання відкрити прозорий люк нашого авто і полетіти пташкою до парадного входу шато.

— Навіть не думай. — Широка посмішка Метью пом’якшила застережливу нотку в його голосі. Я теж відповіла йому посмішкою, а потім він переключився на понижену передачу, долаючи крутий підйом.

— Якщо не хочеш, щоб я полетіла, поспішай, — сказала я, майже не в змозі себе контролювати. Та попри мої благання, спідометр уперто залишався на тій самій позначці. Я аж застогнала від нетерпіння й досади. — Треба нам було і далі їхати в Маркусовому авто.

— Спокійно, ми майже приїхали, — сказав Метью. А подумки додав: «І жодного шансу, що я поїду швидше» і знову переключився на понижену передачу.