— Добре, що батько помер і не побачить таку гидоту, — мовив він презирливо. — Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не баба! Гадаю, він вигнав би з тебе ці мистецькі дурощі.

— Що тут вдієш! Тепер часи занепаду, — зітхнув Кіт.

— Я міг би зрозуміти й терпіти це, — люто наступав дядько, — якби тобі хоч щастило. А ти ж ще й цента не заробив, ні разу не виконав гідної мужчини роботи!

— Гравюри, малюнки, опахала… — запротестував Кіт.

— Партач ти і невдаха! Які картини ти намалював? Поганенькі акварелі та бридкі афіші! А чи відомі вони публіці, навіть тут, в Сан-Франціско?

— Ви забули. Одна з них висить в залі цього клубу.

— Мазанина! А музика? Твоя люба дурненька мати витрачала сотні на твоє вчення. Але нічого з тебе не вийшло. Ти не заробив і п"яти доларів, хоча б акомпануючи кому-небудь на концерті. А твої пісні? Божевільне ниття. Їх ніхто не співає, крім отих дурнів, то граються в богему.

— Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? — несміло промовив Кіт.

— Скільки ж це коштувало тобі?

— Тільки дні сотні.

— А що ти ще зробив?

— Поставив п"єсу в літньому театрі.

— Що ж ти отримав за неї?

— Славу.

— А ще вмів плавати і навіть пробував їздити верхи! — Джон Беллю стукнув склянкою об стіл. — На що ти зараз здатний? Грошей на тебе не шкодували, а ти навіть в університеті не грав у футбол. Не веслував. Не…

— Я трохи займався боксом і фехтуванням.

— Коли ж ти боксував востаннє?

— Ще в університеті. Там мене вважали добрим гравцем. Тільки я був…

— Ну, доказуй!

— Ненастирливий.