— Про Шелфа я чув, — каже чоловік у розхристаному пальті. Обличчя в нього несподівано міняється. Поки він підходив до сліпого на розі, воно було обличчям з П’ятої авеню, але тепер уже ні. — Але особисто його не зустрічав.

— Під кінець мого терміну ми високих чинів не бачили, сер.

— Якщо ви вибралися з долини А-Шау, я не дивуюся. Згоден зі мною, солдате?

— Так, сер. На той час, коли ми дісталися до Донґ-Ха, від командного складу мало що лишилося. Тоді головно вирішували все я і ще один лейтенант. Діффенбейкер його прізвище.

Чоловік в червоному лижному светрі повільно киває.

— Якщо не плутаю, ви, хлопці, були там, коли впали гелікоптери.

— Так точно, сер.

— То виходить, ви були там і пізніше, коли…

Сліпий Віллі не допомагає йому закінчити думку. Але відчуває запах одеколону Вілока ще сильніше: Вілок сопе йому практично в самісіньке вухо, неначе розпалений підліток наприкінці гарячого побачення. Вілок не купився на його гру, і хоча Сліпий Віллі платить за привілей спокійно стояти на цьому розі, до того ж, за теперішніми розцінками, дуже щедро, він знає, що Вілок якоюсь своєю часткою і досі коп, який сподівається, що він проколеться. Якась частка Вілока палко за це вболіває. Але Вілокам цього світу ніколи не збагнути, що те, що здається фальшивим, не завжди таке. Іноді ситуація значно складніша, ніж здається на перший погляд. Цього його теж навчив В’єтнам у ті давні роки, коли ще не перетворився на політичний жарт і годівницю для сценаристів-ремісників.

— Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже сивуватий чоловік. Говорить він повільно, важко. — Я був на висоті Гамбургер з 3-187-им, тому знаю і А-Шау, і Там-Бой. Пам’ятаєте дорогу 922?

— Аякже, сер, Дорогу Слави, — каже Сліпий Віллі. — Я втратив там двох друзів.

— Дорога Слави, — промовляє чоловік у розхристаному пальті, й зненацька стає схожим на тисячолітнього діда, а яскраво-червоний лижний светр виглядає на ньому непристойно, неначе якась річ, яку дітлахи, розгулявшись, почепили на музейну мумію, вважаючи, що демонструють неабияке почуття гумору. Його погляд блукає сотнями обріїв. Потім знову повертається сюди, на цю вулицю, де карійон неподалік грає: «А чую, як на санчатах дзвіночки дзвенять дзінь-дзілінь». Він ставить кульки поміж дорогих черевиків і дістає з внутрішньої кишені гаманця зі свинячої шкіри. Розкриває, перебирає акуратну товщу банкнот.

— З сином усе добре, Ґарфілде? Оцінки хороші приносить?

— Так, сер.

— Скільки йому?

— П’ятнадцять, сер.

— Державна школа?

— Парафіяльна, сер.

— Чудово. Дай Боже, щоб він не побачив кляту Дорогу Слави.

Чоловік у розхристаному пальті виймає банкноту з гаманця. Сліпий Віллі не тільки чує, а й відчуває, як Вілокові перехопило дух, і йому не потрібно навіть дивитися на папірця, щоб знати, що там сотня.