По цих словах Віллі повністю переконався, що Салліван поняття не має, що Дулін, О’Міра і він зробили Керол Джербер. Однак від думки, що він у безпеці, не полегшало. Анітрохи. Всміхаючись і стискаючи Салліванову руку, він думав: «І правильно робили, що боялися, Саллі. Правильно».

Віллі кладе дипломат Білла на стіл, тоді лягає на живіт. Застромлює голову і руки у вітряну, пропахлу оліфою темряву між поверхами і повертає на місце панель в стелі офісу на п’ятому поверсі. Двері міцно замкнені; він нікого не чекає, втім, як і завжди. «Розвідування земель західних штатів» ніколи не мало жодного клієнта. Та краще перестрахуватися. Береженого Бог береже.

Розібравшись з офісом на п’ятому поверсі, Віллі опускає ляду люка на шостому. Тут люк приховує килимок, приклеєний до підлоги, щоб при піднятті та спуску він не відставав і не зсувався.

Віллі зводиться на ноги, обтрушує руки від пилу, тоді обертається до дипломата і відкриває. Виймає моток дощику і кладе на диктофон, що стоїть на столі.

— Дуже добре, — каже він і знову думає, що Шерон може бути справжнім золотцем, коли постарається… а старається вона часто. Він заклацує дипломат і починає роздягатися, акуратно і методично, в зворотному порядку повторюючи дії, які проробив о шостій тридцять, відмотуючи плівку назад. Скидає все, навіть труси і чорні гетри. Роздягшись, акуратно вішає пальто, піджак і сорочку в шафу, де висить тільки одна річ — важка червона куртка, проте не досить товста, щоб назвати її паркою. Під нею — щось схоже на коробку, трохи занадто громіздке, щоб назвати його дипломатом. Віллі кладе поруч свій дипломат від Марка Кросса, потім вішає штани в тримач, дбайливо розгладжуючи кожну складку. Краватка опиняється на планці, прикрученій з внутрішнього боку дверей, і повисає там сама-самісінька, неначе висолоплений синій язик.

Голий і босий, він чалапає до купи картотечних шафок. На одній з них стоїть попільничка, оздоблена рельєфним орлом лютого вигляду і словами «ЯКЩО Я ВПАДУ В БОЮ». У попільничці лежить ланцюжок з парою ідентифікаційних жетонів. Віллі надягає ланцюжок через голову і висуває нижню шухляду. Всередині — спідня білизна. Зверху акуратно складені труси кольору хакі. Він одягає їх. Далі настає черга білих спортивних шкарпеток і білої бавовняної майки з високим коміром, а не на шлейках. У ній чітко вимальовуються його жетони, а також біцепси і трицепси. Не такі міцні, як були в А-Шау і Донґ-Ха, але не такі вже й погані для чоловіка під сороківку.

Та зараз, перш ніж він повністю одягнеться, — час для покути.

Він підходить до іншої шафи і витягає другу шухляду. Його пальці швидко перебирають зошити в твердих палітурках, минаючи кінець 1982-го і пробігаючи цей: січень — квітень, травень — червень, липень, серпень (влітку він завжди відчуває, що мусить писати більше), вересень — жовтень і нарешті останній, листопад — грудень. Він сідає за стіл, розгортає зошита, швидко гортає густо списані сторінки. У записах є невеликі відмінності, але суть у всіх одна: «Я шкодую від усього серця».

Цього ранку він пише хвилин із десять. Ручка завзято шкрябає папір, тримаючись суті проблеми: «Я шкодую від усього серця». За його підрахунками, він написав це понад два мільйони разів… а це тільки початок. Сповідь була б куди швидша, та він воліє йти довгими манівцями.

Він закінчує — тобто на сьогодні, бо насправді він ніколи не закінчить писати — і ховає зошита між уже списаними і чистими, що чекають своєї черги. Тоді повертається до картотек, що правлять йому за комод. Висуваючи шухляду над тією, де лежать шкарпетки і білизна, він починає тихо наспівувати. Не «Чи чуєш, що чую я», а «Дорз» про те, як день знищує ніч, а ніч розділяє день.

Він одягає просту синю полотняну сорочку, потім армійські штани. Засуває середню шухляду і відчиняє горішню. Там лежать альбом і пара чобіт. Він бере альбом і якусь мить дивиться на його червону шкіряну палітурку. Облущеними золотими літерами на ньому витіснено слово «ЗГАДКА». Він дешевий, цей альбом. Йому по грошах був би і дорожчий, але в людини не завжди є право на те, що їй по грошах.

Влітку він пише більше «шкодую», але спогади немовби сплять. А ось взимку, особливо ближче до Різдва, спогади пробуджуються. І тоді його тягне зазирнути в альбом, повний газетних вирізок і фото, на яких усі виглядають неможливо молодими.

Сьогодні він кладе альбом назад у шухляду, не розгорнувши, і бере чоботи. Вони начищені до сліпучого блиску і мають такий вигляд, наче не зносяться до труб Судного дня, а то і довше. Це не звичайні армійські черевики, ці — ні. Ці — десантні, 101-ї повітряно-десантної. Ну і нехай. Він же не намагається одягтися піхотинцем. Якби хотів одягтись, як піхотинець, то так би і зробив.

Однак підстав виглядати неохайно в нього не більше, ніж дозволити пилу збиратися в шахті між поверхами, тож до одягу він ставиться дбайливо. Штани в чоботи він, певна річ, не заправляє. Все-таки прямує на П’яту авеню в грудні, а не в дельту Меконгу в серпні: змій і кліщів остерігатися нічого, але він має намір виглядати щонайохайніше. Гарний вигляд важливий для нього так само, як і для Білла, а може, і ще більше. Як на те пішло, повага до своєї роботи і сфери своєї діяльності починається з поваги до себе.

Останні два предмети зберігаються в глибині горішньої шухляди: тюбик гриму і флакон гелю для волосся. Він вичавлює трохи гриму на ліву долоню і починає наносити на обличчя, від чола до шиї. Працює з байдужою швидкістю досвідченої людини, надаючи своїй шкірі помірної засмаги. Скінчивши, втирає трохи гелю у волосся і зачісує його, позбуваючись розділу, рівно від чола до потилиці. Це останній, найменший штрих, та, можливо, найвиразніший. Від наїзного на роботу чоловіка з передмістя, що годину тому вийшов з вокзалу Гранд-Централ, не залишилося й сліду. Людина в дзеркалі, прибитому з внутрішнього боку дверей невеличкої комірчини, виглядає як найманець, що вийшов у тираж. У засмаглому обличчі криється якась мовчазна, дещо смиренна гідність, щось, на що люди не можуть дивитися довго. Від цього їм стає боляче. Віллі знає це, бо не раз помічав. Він не дошукується, в чому причина. Він створив собі життя, у якому мінімум питань, і так йому комфортно.

— Нормально, — каже він, зачиняючи двері до комірчини. — Виглядаєш прекрасно, солдате.

Він повертається до шафи по червону куртку, яку можна носити на обидва боки, і схожим на коробку саквояжем. Куртку поки що вішає на спинку офісного стільця, а саквояж кладе на стіл. Відмикає і відкидає кришку на міцних завісах. Тепер саквояж трохи скидається на ті, в яких вуличні торгівці виставляють свої підробки годинників і ланцюжки з сумнівного золота. У саквояжі Віллі речей небагато, одна з них, щоб поміститися досередини, переламана навпіл. Картонка з написом. Пара рукавиць, які носять у холодну погоду, і ще одна рукавиця, що він носив, коли було тепло. Він виймає пару (сьогодні вони йому знадобляться, це вже точно), а тоді бере картонку на міцному шнурі. Просилений у дірочки з обох боків прямокутника шнур зав’язаний вузликом, щоб Віллі міг повісити його на шию. Він закриває саквояж, не завдавши собі клопоту його заклацнути, і кладе на нього напис. Стіл такий загромаджений, що це — єдина придатна для роботи поверхня.

Наспівуючи «Там ми скарби свої ховали, а тут шукали насолод», він висуває широку шухляду над отвором для ніг під стільницею, нишпорить серед олівців, олівчиків з бальзамом для губ, скріпок і блокнотів, поки не знаходить степлера. Тоді розмотує дощик, акуратно обвиває його навколо прямокутничка, обрізає зайве і міцно пришпилює сяйливу смужку до картону. На мить підносить напис догори, спочатку оцінюючи, а потім милуючись ефектом.

— Те, що треба! — каже він.

Дзвонить телефон. Він весь заклякає, обертається і дивиться на нього очима, що одразу ж стали зовсім маленькими, жорсткими і дуже настороженими. Один дзвінок. Другий. Третій. На четвертому вмикається автовідповідач, відповідаючи його голосом, точніше його варіантом, призначеним для цього кабінету.