6:15

Він прокидається під музику, завжди під музику. У перші затуманені миті нового дня його свідомість просто не може впоратися з пронизливим «біп-біп-біп» радіобудильника. Немов сміттєвоз, що дає задній хід. Але й музика о цій порі року теж нездала: станція з легкими мелодіями, на яку налаштований його радіогодинник, під зав’язку забила ефір різдвяними піснями, і цього ранку він прокидається під одну з двох-трьох з його списку найнестерпніших: голоси з придихом, сповнені фальшивого захвату. Хорал «Харе Крішна», чи то «Співаки Енді Вільямса», чи ще щось подібне. «Чи чуєш, що чую», — виспівують голоси з придихом, коли він випростується і сідає в ліжку, сонно кліпаючи. Волосся стирчить в усі боки. «Чи бачиш, що бачу я», — ведуть вони далі, коли він спускає ноги з ліжка, чалапає, кривлячись, по холодній підлозі до радіо і б’є по кнопці «Стоп». Обертається і бачить, що Шерон уже прибрала звичну оборонну позу: голова накрита подушкою, і видно тільки кремовий вигин плеча, мереживну бретельку нічної сорочки та пухнасте пасмо світлого волосся.

Він заходить до ванної, зачиняє двері, скидає піжамні штани, в яких спить, кидає в кошик для брудної білизни, вмикає електробритву. Водячи нею по обличчю, він думає: «А чому б вам, хлопці, раз ви вже так націлилися, не пройти весь каталог органів чуттів? Чи нюхаєш, що нюхаю я, чи відчуваєш смак, що відчуваю я, чи на дотик тобі так само, як мені? Одним словом, давайте, вперед і з піснею».

— Окозамилювання, — промовляє він, відкручуючи душ. — Усе окозамилювання.

Через двадцять хвилин, коли він одягається (сьогодні вранці темно-сірий костюм від Пола Стюарта плюс його улюблена краватка «Сулка»), Шерон частково прокидається, але не так, щоб він повністю розібрав, що вона бурмоче.

— Повтори-но, — просить він. — Яєчний коктейль я вловив, а далі одне бу-бу-бу.

— Я питала, чи не міг би ти купити дві кварти яєчного коктейлю по дорозі додому, — каже вона. — Увечері прийдуть Ейліни і Дабреї, ти не забув?

— Різдво, — каже він, уважно розглядаючи в дзеркалі своє волосся. Він уже не той очманілий чоловік з виряченими очима, який прокидається під музику вранці п’ять, а іноді шість разів на тиждень. Тепер він виглядає, як і решта людей, що з ними він їхатиме до Нью-Йорка потягом о сьомій сорок. Саме цього йому і треба.

— Що не так з Різдвом? — питає вона з сонною посмішкою. — Окозамилювання, так?

— Саме так, — погоджується він.

— Як згадаєш, купи ще й кориці…

— Гаразд.

— …але якщо забудеш про коктейль, Білле, я тебе роздеру!

— Не забуду.

— Знаю. Ти дуже надійний. І виглядаєш гарно.

— Дякую.

Вона знову падає на подушку, тоді спинається на лікті, якраз коли він востаннє поправляє краватку синього кольору. Ніколи в житті він не одягав червоної краватки і сподівається зійти в могилу, не заражений цим вірусом.

— Я купила тобі дощик, — каже вона.

— М-м-м?

— Дощик. У кухні на столі.