— Кожного ранку та щоночі після роботи я поруч із ним, — вела далі молодичка. — Зараз він, нарешті, стабільний, а мені так кортіло втекти, що я не думала про ціну. Я тринькаю тут купу грошей, яких не мушу спускати.

— На що хворий твій батько?

— МС, — сказала жінка. — Множинний склероз. І слабоумство. Раніше він був головою нашої родини. Справжній чоловік. Упевнений у всіх своїх судженнях. Тепер він — це скручене тіло в ліжку. Більшу половину часу він навіть не знає, де він є. Кличе мене, наче я офіціантка.

— Чорт.

— Я боюся, що втрачу його, і не хочу бути з ним одночасно. Але знаю, що коли він помре, а я залишуся сиротою, то шкодуватиму, що поїхала від нього, розумієш? — Припинивши бігти, жінка поставила ноги обабіч бігової доріжки. Вона витерла очі тильним боком долоні. — Даруй. Забагато інформації.

— Усе гаразд.

— Іди собі. У душ абощо. Можливо, побачимось пізніше.

Жінка підтягла догори довгі рукава сорочки і повернулася до цифрового дисплея своєї бігової доріжки. Крізь її праве передпліччя тягнувся шрам, не гладенький, як після операції, а зазубрений, наче від ножа. Тут прихована ціла історія.

— Слухай, ти любиш грати у вікторину? — запитала Джул усупереч здоровому глузду.

Усмішка. Білі, але криві зуби.

— Я насправді професіонал у вікторині.

— Вони проводять її щовечора у вітальні на нижньому поверсі, — сказала Джул. — Узагалі — це ще та маячня. Хочеш піти?

— Яка саме маячня?

— У гарному сенсі. Нісенітна і гучна.

— Гаразд. Так, чудово.

— Добре, — сказала Джул. — Всиплемо їм перцю. Ти радітимеш, що взяла відпустку. Я знаюся на супергероях, шпигунських фільмах, ютуберах, фітнесі, грошах, макіяжі та письменниках вікторіанської епохи. А що скажеш ти?

— Письменники вікторіанської епохи? Як Діккенс?

— Ага, нехай би й він, — Джул відчула, що зашарілася. Раптом перелік речей, якими вона цікавиться, здався дивним.

— Я обожнюю Діккенса.

— Та ну!