Коридором назустріч йому йшов комісар держбезпеки Старков.

— Бабакіна відрядили? — запитав Старков.

— Мабуть, уже на аеродромі. Я до вас, товаришу комісар.

— Зараз не можу. Увечері…— Старков глянув на похмурого Маркова і взяв його під руку.

— Ось що, поїдемо зі мною. Піймали ще одну пташку з того самого гнізда. По дорозі й поговоримо…

Машину вів сам Старков. Проте він встигав позирати на Маркова, що сидів поряд і пильно дивився вперед, хоч нічогісінько не бачив.

— Як Бабакін, у формі?

Марков здригнувся.

— Цілком. — І, помовчавши, додав: — А я ось виявив, що в мене є нерви.

— Краще пізно, ніж ніколи, — посміхнувся Старков. — А втім, краще б ви їх виявили трошки пізніше, скажімо, після війни.

Тільки коли машина вже вирвалась на широку вулицю околиці, Марков сказав:

— Коли я на фінській з загоном лижників рейдував по тилах ворога, нервів у мене не було.

Старков довго мовчав, а потім заговорив ніби зовсім про інше:

— Я сьогодні вночі ще раз переглянув досьє на керівників і працівників абверу. — Старков приклацнув язиком. — Академіки! На шиях хрести за Францію, за Чехословаччину, за Іспанію, за Польщу. Замітьте собі, Канаріс біля себе дурнів не тримає. І у всіх бандитських справах Гітлера розвідка — на першому місці. Він кидає її в приречену країну, як кислоту в молоко, і молоко вмить скисає.

— Про те й кажу, — похмуро пробурчав Марков. — У жодного з нас немає досвіду в таких справах.

— У таких і не треба, — розсміявся Старков. — Ну от… А кого ми з вами проти цих академіків виставляємо? Скажімо, в вашій групі. Рудін — хлопець із потомственої робітничої сім"ї. Кравцов — лише сім років тому пас худобу в колгоспі. Той же Бабакін: уся його академія — це завод, комсомол і армія.

— Так, так, іронічно підтвердив Марков.

— Але є, Михайле Степановичу, одно «але»… — Старков весело подивився на Маркова. — Всі вони комуністи!

Довгенько вони їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Біля залізничного переїзду довелося зупинитись і чекати, поки пройде поїзд.

Марков зітхнув.