— Де ви працюєте?

— За документами я числюсь далеко звідси, аж за самою Колимою. Але ж тепер, я вважаю, що документи мої не варті й щербатої копійки. Тепер я пожити хочу, пане начальнику.

— Хвилинку, хвилинку. Я не вловив. Що значить, ви числитесь десь за Колимою?

— Там я на обліку при ліспромгоспі.

— Ким?

— Сторожем або, якщо хочете, обхідником.

— А тут ви як опинились?

— Рідний брат у мене тут помер, і я від нього одержав у спадщину будиночок із садком і городом. Не годиться так говорити про смерть рідного брата, а все ж таки мені пощастило. Поносило мене по білому світу, як пушинку з кульбаби, — досить.

— Коли вмер ваш брат?

— Дев"ятого лютого цього року.

— А ви сюди переїхали коли?

— Чотирнадцятого березня.

— Через місяць після смерті брата?

— Атож! До мене ж звістка про смерть три тижні йшла. Факт! Ви знаєте, де та Колима!

— А чого ж ви раніше не жили тут з братом?

— У нього жінка була вовчого норову, терпіти мене не могла покійна, царство їй небесне. А ті далекі місця я не сам вибирав.

— Як це не сам?

— Та ж мене, пробачте, вислали…

— Чого ж ви одразу не сказали, все тягнете! Ну, а за що ж?

— За що? Як вам сказати… Працював я на лісозаводі під Казанню, піднощиком вважався. І раптом пожежа, завод згорів. НКВС, звичайно, тут як тут. Шкідництво, кажуть. І нас, восьмеро рабів божих, хто в ту зміну працював, на заслання.