— Ви мені теж подобаєтеся. І я здивований… ні, я не те мав на увазі. Пам’ятаєте той дурний жарт, що я бовкнув у парку? Все це здається якимсь аж занадто невипадковим.

— Я б хотіла побачитися з вами знову, якщо ви захочете мене бачити.

— Хочу.

—Тільки не поспішайте. Пам’ятайте, я всього лиш дів­чина з маленького містечка.

Він усміхнувся:

— Це здається таким голлівудським. Але Голлівуд — це добре. Мені належить тепер вас поцілувати?

— Так, — сказала вона, — гадаю, так належить за сценарієм.

Він сидів у сусідньому з нею кріслі і, не перестаючи погойдуватися вперед-назад, перехилився і притиснувся губами до її губ, не намагаючись дістати її язика або торк­нутись її. Губи у нього були твердими від тиску його прямих зубів, і ще відчувався легенький смак-запах рому та тютюну.

Вона теж почала гойдатися, і цей рух перетворив їхній поцілунок на дещо нове. Він виповнювався й убував, легшав, а потім міцнішав. Вона подумала: «Він смакує мене». Ця думка пробудила в ній якесь таємне, чисте збудження, і вона перервала поцілунок, перш ніж той міг завести її далі.

— Ух ти, — видихнув він.

— Хочеш прийти завтра ввечері до мене додому, повечеряти? — спитала вона. — Їй-бо, мої рідні раді будуть познайомитися з тобою.

У насолоді й безтурботності цієї миті вона могла піднести матері такого хабаря.

— Домашні страви?

— Найдомашніші.

— Залюбки. Відтоді, як сюди приїхав, я живу на напівфабрикатах.

— О шостій? Ми рано вечеряємо тут, у нашім закутті.

— Авжеж. Чудово. Й оскільки зайшлося про домівку, то краще я тебе туди доставлю. Поїхали.

Дорогою в машині вони не розмовляли, доки на верхівці пагорба вона не побачила мерехтливе світло нічника — того, який її мати завжди залишала ввімкнутим, коли дочка запізнювалася додому.

— Цікаво, хто це там зараз, вночі? — запитала вона, подивившись у бік Дому Марстена.

— Новий власник, напевне, — промовив він байдуже.