Без потужної Марксової метафорики понятійна пара продуктивного споживання та споживчої продукції навряд чи би зробила «кар’єру», пройшовши шлях до поняття
Проте і Сей був першим лише тому, що дав справі нове ім’я. Що ж до самої справи, то тут він стояв на плечах інших і, до речі, зовсім не свого вчителя Адама Сміта, який був для нього взірцем і для якого споживання беззаперечно було метою виробництва як такого, тож «it would be absurd to attempt to prove it»[16]. Іронія історії економічних ідей полягає в тому, що засновник теорії індустріальної продукції дотримувався традиційного поняття продукції, натомість представники начебто анахронічної теорії, проти якої він виступав, обстоювали набагато сучасніше поняття.
Цією начебто анахронічною теорією була фізіократія, згідно з якою лише сільськогосподарське виробництво створювало нові цінності, тоді як промисловість, що перетворювала наявну сировину на готові продукти, лишалася
Що ж традиційне було, проте, в понятті продукції Адама Сміта? І що, попри явну немодерність сільського господарства, зробило «модерним» поняття продукції, якого дотримувалася фізіократія? Та як могло так статися, що промислова економіка під прапором поняття продукції Адама Сміта врешті здобула перемогу?
Поняття продукції Адама Сміта є антропоцентричним. На це вказує вже сам центральний термін його теорії – «поділ праці». Поділ відбувається щодо первинної праці людини
На противагу до цього фізіократичне поняття продукції в жодному разі не є антропоцентричним, а є натомість фізіоцентричним. Центральне положення фізіократії проголошує природу єдиним реальним виробником. Реальним для фізіократичного мислення продукт природи є тому, що він доти не існує. Звідси – інша фізіократична дефініція: продукт природи є її подарунком людині. Посіяне пшеничне зерно примножується на землі без участі людини лише завдяки «праці» природи, яку відтак слід розуміти з фізіократичного погляду не як працю, а як силу творення.
Фізіократичний продукт постає не ex nihilo[19], але з природних складових: сім’я, землі, води, повітря, світла. Їхня взаємодія є первинною моделлю продуктивного споживання. Пшеничне зерно, як і будь-який організм, набуває свого живлення, тобто для його зростання й достигання потрібні речовина та сили з довкілля, які воно споживає, а відтак асимілює їх і перетворюється на рослину, примножений плід якої і є з фізіократичного погляду реальним продуктом. На таких самих засадах розуміють фізіократи промислове виробництво, а саме як «формування певної частки сировини через споживання інших природних продуктів з метою виготовлення з неї певного корисного продукту»[20]. Промисловий продукт є «безплідним», оскільки праця, яку він містить, сама становить природний продукт: їжа (суп Сея!), що, перетворюючись на працю, також споживається, знищується, переноситься на промисловий продукт. Одначе для фізіократів це жодним чином не є продуктивним створенням цінності, а натомість є «безплідним» процесом з нульовою сумою. Для старшого Мірабо тільки жива істота здатна до продуктивного споживання, оскільки вона постійно (навіть під час сну) асимілює свою їжу, «чого про рулон шовку чи тюк шерсті сказати не можна»[21].
Як сильно переймалася фізіократія онтологією продукту як синтезу матеріалу і праці, свідчать, врешті, роздуми її засновника, Франсуа Кене, про те, що чоботар, котрий продає пару черевиків, «разом із шкірою, з якої він їх виготовив, продає також свою працю»[22]. Це нагадує здивування Аліси в Країні чудес під час зустрічі з Чеширським Котом: позаяк «кота без посмішки» їй доводилося бачити часто, проте «посмішку без кота» – ніколи.
Фізіократія з її розумінням сільського господарства як ідеалу продукції і претензією на економічну загальну значущість своїх положень стає зрозумілою, лише якщо розглянути її у зв’язку зі зміною парадигми у XVIII ст. – з механістичної на віталістичну картину світу. Природа, заведений Богом первинний годинник, тепер постала як живий організм, який приводиться у рух і відтворюється власною силою. Аналогічно в економіці. Економіка торгівлі, оскільки вона цікавиться не так виробництвом, як розподілом товарів, була своєрідним первинним годинником розподілу. За доби механіки та меркантилізму речі не
Поняття безмежності біологічного розмноження пояснює Бюффон своїм прикладом одного сім’я в’яза, що, за відсутності конкуренції з боку інших рослин, упродовж 150 років перетворюється на в’язовий ліс, який вкриває всю поверхню Землі, ба навіть на 1 000 000 000 000 кубічних миль суцільної деревної маси.
Іншим прикладом безмежної продуктивності, приписуваної XVIII ст. життєвій силі, є план Ліннея культивувати в Лапландії («нашій Вест-Індії») корицю та апельсини[24]. Економічним наслідком ботанічного ентузіазму стала аграрна революція, яка не тільки хронологічно передувала індустріальній, а й майже обумовила її генетично. У визначенні сільського господарства як manufacture d’institution divine[25]; [26] виявляє себе геть неромантичний раціоналізм фізіократії. Мірабо-старший, який започаткував це визначення, так само міг би назвати поле машиною для виробництва зерна.
Відтак ми знову повертаємо до питання: що ж модерне було у понятті продукції фізіократів? І як сталося, що врешті не фізіократи, а натомість Адам Сміт став уособленням великого стрибка індустріальної революції.
Визначення фізіократами поля як фабрики чи машини виробництва злаків є
Машина з жодного погляду не виступає як засіб праці окремого робітника. Її differentia specifica[27] полягає не в тому, щоб, як у випадку засобу праці окремого робітника, бути опосередкуванням діяльності робітника, спрямованої на об’єкт; натомість діяльність робітника радше визначена у такий спосіб, що вона опосередковує працю машини, її дію на сирий матеріал – наглядає і запобігає перешкодам у її роботі. Справа стоїть не так, як з інструментом, що його робітник перетворює на орган свого тіла, своєю майстерністю і діяльністю наділяє його душею, і вправність володіння ним залежить від віртуозності робітника. Натомість машина, якій в очах робітника притаманні майстерність і сила, сама є віртуозом, що наділений власною душею у вигляді діючих у машині механічних законів і для свого постійного саморуху споживає вугілля, масло і таке ін., подібно до того як робітник споживає їжу… Діяльність робітника, що зводиться до простої абстракції, зусібіч визначена і регульована рухом машин, а не навпаки[28].
Така емансипована від людини реальність продукції була немислимою для Адама Сміта з його антропоцентричним розумінням виробництва. Перш ніж стати теоретиком і пророком індустріального масового виробництва, він мав звільнитися від свого поняття ремісницького виробництва. Це сталося кружним шляхом, коли він звернувся до поняття поділу праці, яке постало для нього інструментом ліквідації ремісництва і уможливило уявлення щодо безособової праці, абстрагованої від окремої людини та її poiesis.
Іншим кружним шляхом стала проблема руху небесних тіл. Молодий Адам Сміт так зацікавився нею, що навіть написав книжку «Історія астрономії». Силі, що надає рух системі зірок і утримує їх разом, він дав назву «невидимий ланцюг», в якій легко впізнати прообраз пізніше викарбуваного ним терміна для позначення незалежних від волі окремої людини економічних процесів – «невидима рука». Однак чи не був шлях, що вів фізіократів через сільське господарство до модерної економіки, також кружним? І чи не починається нерідко шлях будь-якого авангарду там, де панують найвідсталіші відносини?
Урешті, час повернутися від продуктивного споживання до споживання як такого, тобто кінцевого споживання індивіда. Це навіть можна було б назвати подорожжю, яка тут добігає кінця. На початку маємо зустріч споживача та предмета споживання, так би мовити, віч-на-віч. Руками виготовлена річ відверто виявляє сліди свого індивідуального походження. Вона є посланцем, що найкоротшим шляхом доносить свою вість – poiesis виробника – до споживача. Усі троє говорять однією мовою. Непідробна ручна праця виробника потрапляє безпосередньо до рук адресата-споживача. Непідробна, оскільки ручна праця також є «продуктивним споживанням». Вона поглинається, абсорбується, асимілюється предметом і сама
Цей золотий вік добігає кінця, як це було безліч разів описано й оплакано, з машинізацією та індустріалізацією виробництва. Робітника поглинає процес виробництва у великій промисловості, а споживача – процес споживання серійного масового продукту. Обидва перетворюються на малесенький додаток до потужного апарата. Фабрика й універсальний магазин – лише два протилежних кінця однієї і тієї самої справи.
Відносини між індустріалізованим світом товарів та індивідуальним споживанням слушно схарактеризувати модним поняттям «асиметрія». Замість зустрічі віч-на-віч споживач виходить на «дуель» зі своїм предметом споживання en masse[29], наче фалангою чи лавиною. Ба більше, він завжди зустрічається з окремим предметом, проте цей останній більше ніколи не постає як «індивідуум», а натомість постає як атом, часточка одноманітної серійної маси. Це радше нагадує рух транспорту, що складається не з людей, а з автомобілів. Проте в автомобілі, якщо придивитися, можна побачити водія, натомість предмет споживання за пильного розгляду все більше виглядає тим, чим він фактично і є: копією, одиницею масового промислового продукту. І копія вже не має на собі жодних відбитків людини.
Що більш розвиненою, механізованою, раціоналізованою та автоматизованою є техніка виробництва, то більш безособовими, безликими, «холодними» є виготовлені нею продукти-копії. Через дії економічного закону отримання найбільшого прибутку за найменших витрат змінюється також матеріальна консистенція продукту. Його «питома вага» меншає. З кожним підвищенням продуктивності вона стає легшою і дешевшою, тож зменшення цінності переходить у зростання неповноцінності – врешті, перетворюється на мотлох.