— Кинь! Ану кинь її, чуєш!

Расмунсен примудрився вихопити револьвер і, спершись ліктем на вітрило, прицілився. Кореспондент скочив на банку і стояв, насилу тримаючись на ногах; його лице кривилось у німому гніві.

— Господи Боже мій!

Це крикнув другий кореспондент, кидаючись долілиць на дно човна. Могутня хвиля підхопила «Альму», позбавлену уваги Расмунсена, і закружляла її у шаленому танку. Вітрило обвисло і залопотіло, і рея, зі страшною силою рвонувшись уперед, скинула першого кореспондента за борт із зламаним хребтом. Щогла та вітрило полетіли за борт також. Хвиля вдарила у човен, що втратив курс, і Расмунсен кинувся вичерпувати воду.

За наступні півгодини біля них промайнуло кілька човнів — і малих, і таких, як «Альма»; страх гнав їх уперед, і вони не могли спинити свого шаленого бігу. Потім десятитонний барк, не зваживши на очевидну небезпеку, спустив вітрила з навітряного боку і рушив до «Альми».

— Назад! Назад! — заволав Расмунсен.

Але низький планшир його човна уже бився об важке тіло судна, а вцілілий кореспондент ліз на борт. Расмунсен, мов кіт, сидів над своїм яєчним скарбом на носі «Альми», силкуючись зв"язати затерплими пальцями дві мотузки.

— Залазь! — крикнув йому згори чоловік з рудими бакенбардами.

— У мене тут тисяча дюжин яєць! — крикнув він у відповідь. — Візьміть мене на буксир! Я заплачу!

— Залазь! — закричали йому хором.

Висока хвиля з білим гребенем піднялася над барком і, перелетівши через нього, наполовину затопила «Альму». Люди махнули рукою і, лаючи Расмунсена на всі заставки, підняли вітрило. Расмунсен вилаявся у відповідь і взявся вичерпувати воду. Щогла з вітрилом іще трималася на фалах і, діючи мов якір, допомагала човну зберігати рівновагу, долати хвилю і вітер.

Через три години, задубілий од холоду, зморений, белькочучи мов сновида, та все ж не кинувши вичерпувати воду, Расмунсен підійшов до скутого кригою берега поблизу Оленячої переправи. Урядовий кур"єр і метис-проводир вивели його з припливної смуги, врятували його багаж і витягли «Альму» на берег. Ці двоє їхали з Пітербору у рибальському човні й запросили Расмунсена переночувати у своєму наметі. Вранці вони рушили далі, а Расмунсен лишився зі своїм товаром. І після цього по всій країні пішла слава про чоловіка, що везе тисячу дюжин яєць. Золотошукачі, що встигли приїхати сюди до льодоставу, принесли із собою звістку про його прибуття. Сиві старожили із Сорокової Милі та із Серкл-сіті, загартований люд з міцними щелепами та задубілими від бобів шлунками, зачувши його ім"я, мрійливо згадували курчат і свіжу зелень. Дайя і Скагу-ей жваво цікавилися ним і розпитували про нього всіх прибулих та проїжджих; а Доусон — золотий Доусон, що так скучив за яєчнею, — кипів од хвилювання і ловив кожне слово, сказане про цього чоловіка.

Проте Расмунсен цього не знав. На другий день після аварії він полагодив «Альму» і рушив далі. Лютий східний вітер з озера Тегіш дув йому в обличчя, та він схопив весла і мужньо заходився ними працювати, дарма що човен весь час відкидало назад, та ще й треба було оббивати лід з весел. Як то ведеться, «Альму» прибило до берега у Вінді-Арм; тричі хвиля викидала Расмунсена на берег у Тегіші; а на озері Марш його захопив льодостав. «Альму» ледь не розчавило у крижаному заторі, та яйця лишилися цілими. Він тягнув їх дві милі по кризі до берега, а там обладнав сховище, яке місцеві жителі показували приїжджим ще кілька років по тому.

П"ятсот миль мерзлої землі лежали між ним і Доусоном, а водний шлях був закритий. Але Расмунсен, з дивно заціпенілим виразом обличчя, рушив через озеро пішки. Що йому довелося витерпіти під час цієї довгої подорожі, маючи при собі лише ковдру, сокиру та жменьку бобів, не Дано знати простим смертним. Зрозуміти це може тільки той, хто мандрував Арктикою. Досить буде сказати, що на Чилкуті він потрапив у хуртовину, і хірург в Оленячому таборі відтяв йому два пальці на нозі. Та він одужав — і до протоки Паджет мив посуд на «Павоні», а потім кочегарив на пасажирському пароплаві аж до самого Сан-Франциско.

Обідраний, зморений, насилу шкандибаючи, він ступив на блискучий паркет банківської контори і попросив другу позику. Його запалі шоки просвічували крізь рідку бороду, очі у глибоких проваллях очниць горіли холодним вогнем, руки загрубіли від морозу й тяжкої праці, під нігтями чорнів бруд і вугільний пил. Він щось бурмотів про яйця, про крижані затори, про вітри та припливи; але коли йому відмовилися дати більше тисячі, він заговорив геть не до ладу, і можна було лише зрозуміти, що йдеться про собак і про корм для собак, а ще про лижі, мокасини та зимові дороги. Йому дали півтори тисячі, тобто більше, ніж можна було отримати за його котедж, і всі зітхнули з полегкістю, коли він сяк-так нашкрябав свій підпис і вийшов за двері.

Через два тижні Расмунсен подолав Чилкутський перевал з трьома запряжками, по п"ять собак у кожній. Одну вів він сам, решту вели за ним двоє індіанців-погоничів. Біля озера Марш вони відкрили сховище і завантажили яйця на нарти. Але битого шляху ще не було. Расмунсен першим ступив на лід, і йому довелося втоптувати сніг та продиратися крізь затори на річках. Він часто бачив позаду дим від багаття, що тонкою ниточкою висів у чистому повітрі, і дивувався, чому люди його не наздоганяють. Він був чужинцем у цій землі й не розумів, у чому річ. Не розумів він і своїх індіанців, коли вони намагалися це пояснити» Для них ця дорога була тяжким випробуванням, та якщо вранці вони починали ремствувати і відмовлялися йти далі, Расмунсен гнав їх уперед, погрожуючи револьвером.

Провалившись під лід біля порогів Білого Коня, він знову відморозив собі ногу, що стала дуже вразливою до холоду після першого обмороження, й індіанці гадали, що він зляже. Проте він пожертвував однією ковдрою і, зробивши з неї величезний мокасин, схожий на відро, таки пішов за передніми нартами. Це була найтяжча праця, й індіанці почали поважати його, хоча й стукали пальцем по лобі та багатозначно хитали головами у нього за спиною. Якось уночі вони спробували втекти, але свист куль, що лягали у сніг, повернув їх назад — невдоволених, проте покірних. А після цього, як справжні чилкутські дикуни, вони замислили вбити Расмунсена; та він спав сторожко.

мов кіт, і слушна нагода не траплялася ні вдень, ні вночі. Індіанці часто намагалися пояснити йому, що означає той димок позаду, але він нічого не втямив і лише почав ставитися до них іще більш підозріливо. А коли вони ставали надто бундючними чи ухилялися від роботи, він швидко вгамовував їхній запал, показуючи револьвер, який завжди мав напохваті.

Отак воно й тяглося — люди бунтували, собаки дичавіли, дорога віднімала останні сили. Він боровся з людьми, що хотіли його покинути, боровся із собаками, відганяючи їх од яєць, боровся з льодом, з морозом, з болем у нозі, що ніяк не загоювалася. Струп на рані тріскався від морозу, і зрештою на нозі утворилася виразка, в яку можна було всунути кулак. Вранці, коли він уперше ступав усією вагою на цю ногу, йому ставало млосно, і він був на межі непритомності; та протягом дня біль вщухав і повертався тільки вночі, коли він заповзав під ковдру і намагався заснути. І все ж таки цей колишній клерк, що просидів усе життя за письмовим столом, нині працював тяжче від індіанців. Навіть собаки знемагали раніше, ніж він. Та сам Расмунсен майже не усвідомлював, скільки йому доводиться працювати й страждати. Він був чоловіком об одній думці, й тепер ця думка полонила його. На поверхні його свідомості був Доусон, у глибині — тисяча дюжин яєць, і десь на півдорозі між ними блукало його «я», силкуючись звести ці два предмети докупи в одній сяючій точці. Цією точкою були п"ять тисяч доларів — завершення однієї ідеї й відправний пункт для нової, хоч би в чому вона полягала. За межами цієї точки він поводився як автомат. Був байдужий до всього довкола, бачив усе^ непевно, наче крізь скло, й не думав про те, що бачить. Його руки працювали з бездумною точністю машини; так само працювала й голова. Вираз його обличчя став таким напруженим, що лякав навіть індіанців, і вони дивувалися з цього чудного білого, що зробив їх своїми рабами і примушував рвати жили у дурній роботі.

Потім, коли вони підійшли до озера Ле Барж, холод небесного простору знову вразив незахищену точку планети, і мороз сягав нижче шістдесяти градусів. Ідучи з відкритим ротом, щоб легше було дихати, Расмунсен застудив легені, і далі його всю дорогу мучив сухий, болісний кашель, що посилювався від диму вогнищ і тяжкої праці. На річці