— Та ні, я не за грішми, — мовив чоловік. — Чи нема у вас інших яєць — свіжих?
Расмунсен похитав головою.
— Ви краще візьміть гроші.
Але той відмовився й позадкував до дверей.
— Я зайду перегодом, як ви розвантажите товар, — сказав він, — і розберетеся, що й до чого.
Расмунсен вкотив до хати колоду і заніс скрині з яйцями. Він взявся до діла дуже спокійно. Узяв сокиру і почав розрубувати яйця навпіл, одне за одним. Половинки він ретельно оглядав і кидав на підлогу. Спершу він брав яйця з різних скринь, на вибірку, потім спорожнив одну скриню за раз. Купа на підлозі все зростала. Кава википіла, сморід підгорілого біфштекса заповнив хату. А Расмунсен усе рубав та рубав, поки не спорожніла остання скриня.
Хтось постукав у двері, постукав ще раз і увійшов.
— Що за чортівня? — мовив прибулий, на мить затнувшись при вигляді цієї картини. Потрощені яйця відтавали у теплі, і бридкий сморід посилювався щомиті.
— Мабуть, іще на пароплаві протухли, — зауважив він.
Расмунсен втупив у нього порожній погляд.
— Я Мюррей, Великий Джим Мюррей, мене тут усі знають, — представився гість. — Оце почув, що у вас яйця протухли, і пропоную вам двісті доларів за всю партію. Звісно, це не те, що риба, та собаки все одно поїдять.
Расмунсен наче скам"янів. Він не міг ворухнутись.
— Забирайтесь під три чорти, — мовив він без будь-якого виразу.
— Та ви подумайте. Як на мене, це добра ціна за таку погань, усе ж таки краще, ніж нічого. Дві сотні. Ну то що?
— Ідіть під три чорти, — тихо повторив Расмунсен, — геть звідси!
Мюррей перестрашено зиркнув на нього й тихцем позадкував до дверей, не зводячи погляду з хазяїна.
Расмунсен вийшов за ним слідом і розпріг собак. Кинув їм усю куплену рибу, відв"язав і намотав на руку шворки від нарт. Потім увійшов до хати і замкнув за собою двері. Чад від обгорілого біфштекса їв йому очі. Він став на ліжко, перекинув шворки через балку в стелі й на око прикинув довжину. Мабуть, щось було негаразд, бо він поставив на ліжко стілець і виліз на нього. Зробивши на кінці шворки петлю, він просунув у неї голову, а інший кінець закріпив. Потім відштовхнув стілець ногою.
КАНЬЙОН З ЧИСТОГО ЗОЛОТА
У зеленому серці каньйону стіни відхилилися від жорсткого початкового плану. Пом"якшивши різкість своїх ліній, вони утворили затишний куточок і по вінця наповнили його свіжістю, округлістю форм та пластичністю. Здавалося, що тут усе відпочивало. Навіть вузенький рівчак — і той на якийсь час стишував тут свій шалений плин, і цього було достатньо, щоб утворити тихе озерце. Червонястий олень з розлогими рогами дрімав, стоячи по коліна у воді і млосно напівзаплющивши очі.
З одного боку, починаючись відразу ж біля озерця, примостився невеличкий лужок, чия пружка зелень тягнулася аж до підніжжя похмуро навислої стіни. Потойбіч озера починався пологий схил, що піднімався вгору й упирався в протилежну стіну каньйону. Схил вкривала м"якенька травичка з острівцями жовтогарячих, пурпурових та золотавих квітів. Але за цією оазою ідилічна мальовничість зникала. Стіни різко збігалися, наближаючись одна до одної, і каньйон перетворювався на хаотичне нагромадження вкритих мохом валунів, задрапірованих зеленою вуаллю з повзучих рослин та гілок дерев. За каньйоном виднілися далекі пагорби, гірські вершини й порослі соснами передгір"я. А ще далі, як хмарини на краю неба, височіли білі мінарети — то нетанучі сніги Сьєри тьмяно виблискували в яскравих променях сонця.