Приблизно за годину знову пішов сніг. О шостій уже було темно, і чорний асфальт шляху під ногами набув примарного білого відтінку. Стю тепер сильно шкутильгав, ледве йшов.
Том уже й питав його, чи не треба перепочити, але Стю тільки похитав головою.
О восьмій сніг став густішим, вітер посилився. Раз чи двічі вони не бачили дороги й налітали на кучугуру. Стало слизько. Том упав двічі, а потім, о чверть на дев’яту, Стю впав на нездорову ногу. Стиснув зуби, щоб не застогнати. Том підбіг йому на допомогу.
— Усе нормально, — сказав Стю і зміг підвестися.
Минуло двадцять хвилин — і вони завмерли на місці, почувши молодий, тремтливий голос.
— Х-хто йд-де?
Коджак загарчав, наїжачився. Том ахнув. І за виттям вітру Стю вловив ледь чутний звук, від якого його охопив жах: клацання гвинтівки, яку зняли із запобіжника.
«Варта. Вони виставили вартових. Ото сміх — пройти весь цей шлях і загинути від кулі вартового просто під торговельним центром “Тейбл Меса”. Що й казати — це б навіть Рендаллу Флеґґу сподобалося».
— Стю Редман! — крикнув він у темряву. — Це Стю Редман! — він ковтнув, почувши, як у горлі клацнуло. — А тут хто?
«Дурень. Це ж точно не зі знайомих…»
Але голос, який пролунав над снігами, здався знайомим.
— Стю? Стю Редман?
— І зі мною Том Каллен… Бога ради, не стріляйте в нас!
— Це не обман? — здається, вголос розмірковував вартовий.
— Ні, не обман. Томе, скажи що-небудь!
— Привіт, — слухняно промовив Том.
Запала тиша. Навколо літав сніг, завивала хурделиця. Тоді вартовий (таки справді знайомий голос) гукнув:
— У Стю в старій квартирі висіла картина. Яка?
Стю гарячково почав згадувати. Звук зведеної гвинтівки раз у раз чувся йому знову і заважав думати. «Боже ж мій, — подумав він. — Я тут стою під заметіллю і намагаюся пригадати, яка в мене на стіні картина була — у старій квартирі, він каже. Френ, мабуть, пішла жити до Люсі. Люсі все з тієї картини жартувала, казала, що на цих індіанців чатує Джон Вейн[221], тільки його не видно».
— Фредерік Ремінгтон! — на все горло крикнув він. — Картина зветься «Стежка війни»!