— Щойно проїздив повз Травнений. Там Деркачева гвардія вистеляє килим із квітів.
— Планується пишний похорон. Вже привезли звідкись дві дубові труни. У нашому бюро таких зроду не було. Просять дозволу на церемонію. Завтра, о десятій. Навіть не криються, нахаби.
— Нехай… Жест відчаю…
Шеремет замислився, а тоді рішуче підсунув до себе телефоннний апарат. Набираючи номер, сказав Сагайді:
— Зараз ми їм посприяємо. Щоб усе було на найвищому рівні. За участю преси і телебачення.
Він і справді зателефонував на студію і домовився на дев’яту ранку.
Сагайда тільки головою накрутив:
— Наше керівництво лусне від люті. Це ж така гласність…
— Нехай показаться. Саме гласність зараз і потрібна.
— Чи не передчасно все ще? От якби віеля завершення розслідування…
— Навпаки! Менше буде охочих гальмувати вашу роботу. А телевізійники жодних секретів не розголосять. Я з ними ще іраз погомоню перед зйомками… Ні, я певен: репортаж з урочистого похорону ватажка злочинців нам аж ніяк не зашкодить.
— А не попередимо наркомафію?
— Про що? Що нам
— Гаразд, — зітхнув Сагайда. — Ходімо послухаємо, про що там Кравцов співає.
— Ходімо. Але чує моя душа: не перша вія особа у цій справі.
9
— То що тепер ваша душа відчуває? — спитав Сагайда близько п’ятої години, коли стомлений та роздратований Матвій Петрович склав у чималу теку папери і фотографії й підвівся.
— Те саме, що й до цього, — кинув Шеремет, — хоч я до кінця цього наївного дурника не розумію. — І попрямував до виходу; в дверях зупинився й спитав:
— Тебе коли Тетянка чекає?
— Коли повернуся.