— Хіба можна стрілянину не помітити? — здивувався Денис; потім збагнув, що означало оте “не помічали”, і в голосі його забриніла образа: — Можна подумати, що ми геть сліпі.

— Зрячі, зрячі; тільки де ви були місяць тому? Чому чекали, доки ми перші почнемо?

— Та звикли якось… Гадаєте, ніхто нічого не помічав? Однак руки не доходили. І ось, на мою думку, чому:, знали, що все одно будемо крайніми, — от і відтягали неприємності.

Шеремет навіть зубами скреготнув, але вголос мовив майже спокійно:

— Не крайніми, а передовими б виявилися, якби самі почали свій бруд розчищати. А так — звичайно, крайні: переклали все на обласних дядечків. Ви б іще з Москви підмогу попросили.

Комаров знизав плечима:

— Мені це самому не подобається. А тут іще Семенович мало не щодня дзвонить та все допитується, що ви там іще замислили і як ми виглядаємо на тлі решти районів…

“Семеновичем” — це Шеремет уже знав — називали заступника голови тутешнього виконкому, міцного чолов’ягу із плеяди непотоплюваних. До нього тяглася головна з відомих уже ниточок, що зв’язували район з областю.

— А Хижняк вас тривожить?

— Ще й як.

— Робота у нього така, — кинув похмуро Матвій Петрович і пригальмував машину, аби помилуватися діями десятка лобуряк, що саме йшли Травневим провулком. Що й казати, дії були ефектні. Дужі, високі хлопці, всі як один у чорних шкірянках, у руках мали оберемки квітів і, дотримуючись черги, встеляли ними прижиттєву останню путь рекетира. По обидва кінці провулка стояло кілька легкових авто, раз по раз розлягалося тужливе ревище клаксонів.

Так, зворушливе було видовище.

— Ну як, подобається? — спитав Шеремет, не відводячи очей од дороги.

Комаров тихо вилаявся. І сказав:

— Це буде остання така церемонія. Або я…

— Не поспішай, хлопче. Може, й не остання ~. однак ми їм зламаємо хребет. І, сподіваюсь, досить швидко. Але треба працювати. Разом працювати, по-справжньому. Знати, хто на твоєму боці, і підставляти один одному плече… Чим зможу — допоможу тобі. Сам або через Вадима. Тільки виходь безпосередньо на мене, обминаючи свого начальника і мого Хижняка. Зайві ланки. Зрозумів?

— Так.

— А в районі — орієнтуйся на Сагайду. Я його теж попереджу, щоб контактував саме з тобою. Справа у нас спільна і набагато важливіша, аніж боротьба за службове крісло. На жаль, не всі, ой не всі це розуміють. До речі, ти особисто знав Деркача?

— Таж працював разом з ним, — неохоче сказав Денис.

— І яке враження?