До того, що було розказано за Явдошиним столом, додалося не так багато. Деркач падав двічі: очевидно, зразу після пострілу (знайдено слід на вогкій дорозі) і востаннє — за півсотні кроків від тіла дружини. Убитих, схоже, не пограбовано, принаймні Клавдію — точно: на ній залишилися прикраси, знайшли трохи грошей у сумочці. В Деркача у кишені був гаманець, але в ньому тільки дріб’язок. Балістична експертиза: обидві кулі — з “нагана”, досить старого. В обох невеличка (у Георгія— трохи більша) доза алкоголю в крові. Свідки стверджують, що на випускному вечорі обоє кілька разів піднімали келихи. Власне, на тому вечорі нічого особливого ніхто не помітив. Те, що Георгій був похмурий і не танцював, нікого не здивувало: всі знали і його вдачу, й погані стосунки з Клазою. Більшість дорослих розійшлися одночасно. До повороту на Садову Деркачі йшли разом з іще двома парами, а далі — триста метрів до Травневого — самі. За квартал до повороту в провулок їх бачив таксист. Навіть пригальмував — може, зупинять, вночі клієнтів бракує. Але Деркач (таксист його впізнав) махнув рукою: їдь собі. Поблизу од них таксист нікого не помітив, нікого не бачив і в темному Травневому; запевняє, що там не було вогнів автомашини.

А присутність легкового автомобіля на місці злочину— факт. Дощ усе ж не встиг змити сліди коліс.

Так, саме так: в інтервалі між початком дощу — а це якраз той час, коли пролунали постріли, — і його завершенням провулком проїхали “Жигулі”. Шоста модель. З невеликим дефектом на лівому задньому протекторі. Однак експерт не міг з певністю сказати, чи зупинялася машина у Травневому…

Неминучі зустрічі у виконкомі та райкомі тривали хвилин по п’ятнадцять. Перша була саме така, як і передбачав Шеремет: очевидне бажання не виносити сміття з хати, Узень не ганьбити й, звісно ж, з усього не робити типовий випадок. І водночас — обережне промацування можливих шляхів слідства та кілька спроб вбити клинець між Шереметом і Вадимом, який, мовляв, надто вже розійшовся, наробив багато галасу, переполохав купу людей — а чого досягнув? Друга розмова відбулася з першим секретарем райкому. Дещо несподіваною, треба сказати, виявилась та розмова. Перший сказав, що людей, звичайно, шкода, особливо Клавдію, але те, що справа так обернулася, може, й на краще. Звісно, при умові, що слідство, яке так вдало почалося, не зупиниться на півдорозі. Хоч би який рівень зачіпався, він, перший, повністю “за”. І попросив при потребі звертатися безпосередньо до нього, обминаючи всі “щаблі”. Дав телефон, але не прямий, а через комутатор, спільний з виконкомом… Втім, Сагайда міг першого й не попередити — хіба не так?

“Таємну раду” було призначено на дванадцять тридцять. Зателефонувавши Сагайді, Шеремет і Вадим поодинці перетнули парк і розшукали потрібний будинок.

Проблема підлоги у приміщенні курсів ЦО й справді існувала. Які там щілини? Діромахи, сяк-так затулені диктовими дошками. Спокійно стояти і навіть сидіти, не ризикуючи гепнутись у смердюче підпілля, можна було тільки в другій, “викладацькій” кімнаті.

Дві недбало пофарбовані стінки оживляла солідна добірка плакатів, що викликали патологічний приплив пацифізму; у простінках між вікнами прилаштувалися стенди з розпотрошеними протигазами та респіраторами: у кутку — відро із стратегічними завалами недопалків і залізна допотопна пічка. Інтер’єрчик хоч куди. Та коли поглянути уважніше, то можна помітити, що двері між кімнатами подвійні, нещодавно поставлені, на вікнах під захисними шторами — грати, віконце, що виходить на глухий двір, — з автоматичними засувами. Два добротних письмових столи, на них новенькі настільні лампи, на стіні — велика карта району. На одному із столів, в оточенні довідників, поважно змигував неонкою великий клавішний кабінетний селектор з “пам’яттю”, диктофоном та автовідповідачем.

Матвій Петрович підійшов до апарата, натис пальцем на клавішу й повторив останній виклик.

З півхвилини чути було тріскіт автоматичного набирання. Пауза, гудки і голос:

— Головін слухає.

— Іван Гнатович? — перепитав Шеремет.

— Так. Ви звідки дзвоните, Матвію Петровичу? — спитав Головін, що мав дивовижну пам’ять на голоси.

— Із Узені. Ви в курсі, що тут…

— Так. Добре, що ви там. Я саме хотів вас попросити… Миколу мого підтримайте. Але це — між нами.

— Коли просять, кажуть “будь ласка”. А про своїх попереджають заздалегідь, — повчально мовив Матвій Петрович.

— Каюсь. Так мене, так… То як там в Узені? До речі, зв’язок надійний?

— Сподіваюсь. А щодо справ… Нічим поки що хвалитися. Суцільний туман.

— Про мою болячку пам’ятаєте?

— А що, надійшли нові дані?

— Ну, не те щоб нові… Та ви придивляйтесь.