— Анно! — кричить він. — Що ти тут робиш? Чого ти не спиш?

— Це Кора? — вона підходить ближче, важко дихаючи. Вона внизу сходів, батько наполовину спустився до неї. Світає — тепер вона бачить його обличчя.

— Так, це Кора! — кричить він. — Я повернув її тобі! — Згорток не рухається, лежить у його руках мертвим вантажем. Він підходить до неї.

Вона, нажахана, дивиться на нерухомий згорток у нього на руках.

Потім, якнайшвидше, підбігає до сходів йому назустріч. Спотикається, хапається, щоб не впасти. Простягає руки вперед.

— Дай її мені! — кричить вона.

Він передає їй згорток. Вона відгортає куточок ковдри, який закриває обличчя, нажахана тим, що може там побачити. Дитина така спокійна. Анна дивиться на обличчя маляти. Це Кора. Вона здається мертвою. Анні довелося прислухатися зблизька, щоб почути її дихання. Вона заледве дихає. Очі дитини рухаються під блідими повіками.

Анна ніжно кладе руку на груди Корі. Вона чує, як стукотить її маленьке серце — тук-тук, — відчуває, як животик підіймається та опускається. Вона жива, але нездорова. Анна сідає й одразу ж прикладає Кору до грудей. Там і досі є молоко.

Заслабла дитина, дещо оживившись, бере груди. А потім починає жадібно смоктати. Анна тримає дитину біля грудей — вона вже думала, що цей момент ніколи не повториться. Сльози течуть її обличчям, коли вона дивиться, як її дитина смокче молоко.

Вона зиркає на батька, який стоїть над нею. Він відводить очі.

Річард намагається пояснити:

— Хтось знову зателефонував, з годину назад. Призначив ще одну зустріч, на дорозі, по інший бік ярка. Цього разу з’явився чоловік. Я віддав йому гроші, а він віддав її мені. Дякувати Богові. Я якраз збирався принести її додому й розбудити тебе.

Він посміхається їй.

— Усе скінчено, Анно, вона знову з нами. Я повернув її тобі.

Анна дивиться на свою дитину, нічого не кажучи. Вона не хоче дивитися на батька. Кора знову з нею. Вона має зателефонувати Марко.