Марко стає погано. Він думає про те, як усе це виглядає для неї. Яким заплутаним усе стало нараз.

Анна нахиляється вперед, вона тримає великого ножа обома руками.

— Увесь цей час після викрадення Кори ми лишалися в одному будинку, і ти постійно мені брехав. Про все. — Вона вирячується на нього й шепоче: — Я не знаю, хто ти.

Марко, не зводячи очей з ножа, облишивши останню надію, зізнається:

— Так, я взяв її. Узяв її, Анно. Але все не так, як ти думаєш! Я не знаю, що наговорила тобі Синтія, — їй про це нічого не відомо. Вона шантажує мене. Намагається використати відео, щоб витягти з мене гроші.

Анна нерухомо дивиться на нього, у темряві її очі здаються величезними.

— Я можу пояснити, Анно. Все не так, як здається. Вислухай мене. В мене були фінансові складнощі. Бізнес пішов під укіс. У мене було кілька невдач. А потім я зустрів цього чоловіка… Дерека Гоніґа. — Марко затинається. — Він назвався Брюсом Ніландом. Він здавався непоганим чоловіком — ми стали приятелями. Це він запропонував викрадення. То була його ідея від початку й до кінця. Мені були потрібні гроші. Він сказав, що все буде швидко й просто, ніхто не постраждає. Це він усе спланував.

Марко замовкає, щоб набрати повітря. Вона дивиться на нього похмурим поглядом. Хай навіть так, він відчуває полегшення від того, що сказав їй правду.

— Я відніс Кору до нього в гараж. Він мав зателефонувати нам протягом дванадцяти годин, а Кору мали повернути протягом двох, максимум трьох днів. Усе мало були швидко й просто. Я не розумів, що відбувається. Я намагався зателефонувати йому з того телефону, який ти знайшла, для цього він у мене й був, але він не відповідав на мої дзвінки. Я не знав, що робити. Іншого способу зв’язатися з ним у мене не було. Я подумав: може, він загубив телефон. Або злякався й вирішив накивати п’ятами, вбивши її й покинувши країну. — Його голос перетворюється на схлипування. Він зробив паузу для заспокоєння. — Я запанікував. Усе перетворилося для мене на справжній жах — ти й уявити собі не можеш, Анно.

— Не тобі казати мені, чого я не уявляю! — кричить на нього Анна. — Це через тебе ми втратили дитину!

Він намагається заспокоїти її, притишивши голос. Він має розповісти все, випустити все назовні.

— А потім, коли ми отримали поштою комбінезончик, я подумав, що то він нам надіслав. Що, можливо, щось трапилося з мобільним, а напряму він боявся мені телефонувати. Я подумав, що він намагається нам її повернути. Навіть коли він збільшив викуп до п’яти мільйонів, я не думав… не думав, що він ошукає нас. Я боявся тільки, що твої батьки відмовляться дати грошей. Я подумав, що, можливо, він підвищив ставки, відчувши, що ризик зростає.

На мить Марко замовкає, приголомшений від того, що більше не треба тримати все в собі.

— Та коли я приїхав туди, Кори там не було. — Він не витримує і збивається на плач. — Вона мала там бути. Я не знаю, що сталося! Анно, клянуся тобі, я нікого не хотів скривдити. І в першу чергу Кору чи тебе.

Він упав перед нею на коліна. Якщо хоче, хай переріже йому горлянку просто зараз. Йому байдуже.

— Як ти міг? — шепоче Анна. — Як можна було бути таким бовдуром?

Марко підіймає голову й дивиться на неї поглядом розчавленої людини.

— Якщо тобі так сильно були потрібні гроші, то чого ти не попросив у мого батька?

— Я просив! — майже кричить Марко. — Але він відмовив мені.

— Я тобі не вірю. Він би так не вчинив.