Анна завмирає. Перестає ворушити руками. Вона видається спантеличеною.

Він мусить дещо їй розповісти.

— Схоже на те, що чоловік, якого вбили в хатині, — Дерек Гоніґ — це той, чия машина була у вашому гаражі в ніч, коли забрали Кору. Тип шин збігається, і скоро ми дізнаємося, чи сходяться шини з відбитками у вашому гаражі. Ми думаємо, що Кору доправили в хатину в Катскільських горах. Невдовзі після цього Гоніґа вбили кількома ударами лопати по голові.

Анна виглядає так, ніби не здатна сприйняти цю інформацію.

Ресбака хвилює її стан.

— Можу я попросити когось відвезти вас додому? Де Марко?

— На роботі.

— У неділю?

Вона не відповідає.

— Можна зателефонувати вашій мамі? Чи подрузі?

— Ні, зі мною все гаразд! Я й сама дістануся додому. Правда, все гаразд, — каже Анна.

Вона різко встає.

— Будь ласка, не розказуйте нікому, що я сьогодні тут була, — каже вона.

— Дозвольте хоча б викликати вам таксі, — наполягає він.

Просто перед тим, як під’їжджає таксі, вона раптом повертається до нього й каже:

— Але… між пів на першу та нашим поверненням додому було достатньо часу. Якби я вбила її, а він знайшов її о дванадцятій тридцять і комусь зателефонував… Ми прийшли майже о пів на другу — він не хотів іти. Ви ж не знаєте напевне, чи була Кора в тій машині, яку бачили на проїзді о тридцять п’ять хвилин на першу ночі. Її могли забрати й пізніше.

Ресбак каже:

— Але якби Марко телефонував комусь, ми знали б. У нас є перелік усіх ваших телефонних розмов. Він нікому не телефонував. Якщо Марко й попросив когось забрати дитину, то це мало бути заплановано заздалегідь. Що свідчить про те, що ви її не вбивали.

Анна дивиться на нього, розкривши рота, ніби от-от скаже щось, але потім прибуває таксі й вона так нічого й не каже.

Ресбак спостерігає за тим, як вона іде, у глибині душі відчуваючи до неї сердечне співчуття.