Він засміявся одним оком, полегшено зітхнув, з любов"ю, не приховуючи своєї радості, оглянув Горяєва, й Оксана зрозуміла, якою бажаною, вимріяною була для нього ця зустріч.

— Сідай, Ярославе. Ти ж голодний…

— Що ви, товаришу полковник, — замахав руками хлопець. — Мене годували й на передовій, і в дорозі. Й горілкою частували.

— Значить, уже взяли на довольство. Ну, тоді розповідай. Перше: загальне враження?

Ярослав скоса глянув на незнайому дівчину, мовби запитуючи Горяєва: «А при ній можна?» Полковник кивнув головою. Хлопець замислився, скривив губи, сказав з гіркотою:

— Нічим вас особливим не порадую — погані справи.

Полковник пильно дивився на нього. Він не здивувався, наче чекав такої відповіді.

— Та-ак… Тепер докладніше. Чому?

— Бандерівці… — зітхнув Ярослав. — Німці їм допомагають. Надто укріпилися, молодь залякують, на свій бік перетягають. Мало не в кожному районі — ес-бе.

Горяєв швидко глянув на Оксану й тоном екзаменатора спитав:

— Що таке ес-бе?

— Служба безпеки, каральний орган націоналістів, щось на зразок гестапо, — неголосно, без запинки відповіла дівчина.

— Е, ні! — заперечив, спохмурнівши, Ярослав. — Гірше, ніж гестапо! Що. гестапо? Воно наших людей не знає, а своїм у селі відомо, хто й чим дише… Кожної ночі люди зникають, наче крізь землю, провалюються. Це означає, що хлопці з ес-бе взяли, знищили. У них, як і в німців, одна кара — петля, розстріл. Що хочуть, те й роблять. Нагнали на людей страху.

— А біднота, трудове селянство? — нетерпляче запитав Горяєв. — Який у них настрій?

— Товаришу полковник, — сказав Ярослав, — адже в нас куркулів, як я в «Піднятій цілині» читав, таких у нас майже нема. Ну, один-два на село. Й то сльози — п"ять-десять моргів. Це три-п"ять гектарів. Були поміщики, орендатори, ксьондзи, попи багаті були, поляки-осадники багато землі мали. У решти — по три-чотири морги. А скільки таких, що одна хата, а землі —тільки й того, що під нігтями…

— Отже, малоземельних, бідняків багато. Чому ж вони не організуються, не дадуть відсічі націоналістам?

Хлопець якось жалібно скривив обличчя, мовчав.

Видно, йому було важко відповісти.

— Думаєте, серед бандерівців бідняків немає? — сказав він нарешті. — Скільки завгодно! В тому, й річ… Хочете вірте, хочете ні, а я правду вам кажу.

— Я тобі вірю, Ярославе, — заспокоїв його Горяєв. — Кажи все, як ти розумієш, не, соромся. Адже я для цього й посилав тебе туди.