Ярослав, нахилив голову, дивився під ноги, кусав губи. Горяєв не підганяв хлопця, чекав, поки він заспокоїться.

— Розумієте, як у нас усе обернулося. Коли Західна Україна була під Польщею, наші комуністи, скажімо, сельробівці і всі, хто був з ними однієї думки, вони себе не розкривали, робили свою справу потай. Коли в тридцять дев"ятому радянське військо визволило Західну, всі ці люди почали відверто допомагати новій владі, якої давно чекали. Націоналісти, — тоді їх було мало, а про Степана Бандеру ми й не чували, — і то були справді куркулі, попівські сини, вчителі деякі — вони сиділи тихо, але всіх наших радянських активістів брали на список. Прийшли німці, а для них усе приготовано. Націоналісти відразу ж оголосили себе українською поліцією й видали гестапо своїх односельців-комуністів, а то й самі розправлялися. І знищили найбільш активних, твердих людей, тих, за ким біднота йшла. Коли голову стято — що руки можуть зробити?

— Зрозуміло, — кивнув головою полковник. — Терор, гестапівські методи залякування. Це зрозуміло. Мене ось що цікавить, Ярославе. Ти кажеш, що серед бандерівців є біднота. Що її змусило пристати до націоналістів?

— Я сам себе не раз про це питав, — відповів хлопець. — Це різно буває. То ж молоді, шмаркачі. Іншому дай у руки зброю, він і радий іграшці, йому більше нічого не треба. Але головна причина — німці. Люди ненавидять німців, хочуть їм мститися і йдуть до бандерівців, в українську партизанку, як. вони кажуть.

— Чекай, чекай, — перебив його Горяєв — Тут щось не так! Адже бандерівці співробітничають з німцями. Ти сам казав: українська поліція, списки радянських активістів… Я знаю, вони зустрічали гітлерівців гаслами на спеціально споруджених арках «Хай живе Адольф Гітлер і Степан Бандера!»

— Було… — погодився Ярослав. — Зараз інша політика. Німці одурили бандерівців: обіцяли їм державу, уряд, а потім показали дулю. Навіть заарештували найзапальніших націоналістів. Потім почали забирати контингент — хліб, худобу, гнати хлопців, дівчат у Німеччину на роботу. Ледь що — розстріл на місці, без розмов. Я вам кажу, багато хто з тих, які зараз у бандерівській армії — УПА зветься, — пішли туди, щоб помститися німцям, воювати з ними.

— І воюють? — здивувався Горяєв і недовірливо глянув на хлопця.

— Де там! — зневажливо махнув рукою Ярослав. — Воюють з поляками, а з німцями коли-не-коли. Постріляють з лісу, вб"ють одного-двох, зброю заберуть. Не без того… Це все байка! А поляків, тих мордують по-справжньому, нещадно. Українці — поляків, поляки — українців. Таке діється, що повірити важко. Я чув, один бандерівець рідну матір убив. Батько в нього українець, мати — полька. Жінки його соромити почали: «Як ти на матір рідну міг руку піднести?» А він у відповідь: «Яка вона мені мати, вона — полька…»

Хлопець замовк. Він, очевидно, був засмучений тим, що приніс тільки невеселі вісті й нічим не міг потішити полковника.

— Як німці ставляться до поляків? — порушив мовчанку Горяєв.

— Так само, як і до українців.

— Забирають хліб, виганяють молодь у Німеччину?

— Звичайно! Все те саме, а може, й гірше…

— Чому ж українці й поляки, замість того, щоб бити один одного, не об"єднаються й не виступлять проти спільного ворога?

— Такі спроби були, — сумно сказав хлопець. — З"являлися по селах листівки: «Поляки, українці, об"єднуйтеся на боротьбу проти німецького фашизму!» А тут уночі хтось напав на українське село, спалив декілька хат, минуло три-чотири дні — хтось спалив польський хутір, вирізав цілі сім"ї. І пішло!

Почувши про нічні напади, Горяєв кинув швидкий промовистий погляд на Оксану. Але дівчина так і не зрозуміла точного значення цього погляду: чи то полковник хотів підкреслити важливість цього факту, чи нагадував їй про те, що він сам розповідав їй до зустрічі з Ярославом.

— Я думаю, то німці самі так підстроїли, — продовжував Ярослав. — Бо хоч між нами й поляками стара ворожнеча, але до такого не доходило. Так і люди деякі по селах кажуть, хто розумніший.

Хлопець запитливо глянув на полковника, чекаючи, як він оцінить висловлене припущення.

— Бачиш, Ярославе, це старий класичний прийом завойовників, — гірко промовив Горяєв. — Розділяй і володарюй! Розділяй, нацьковуй одне на одного підкорені племена, народи, не давай їм об"єднатися й володарюй над ними. Засіб старий, а діє й понині. Люди нічого не навчилися!

Полковник сердито пройшовся по кімнаті. Зупинився біля столу, дістав з папки якийсь малесенький конвертик, похмуро, стиснувши зуби, подивився на нього й поклав назад.