Книги
По живу і мертву воду
Багатьом читачам знайомі пригодницькі повісті М. Далекого «Не відкриваючи обличчя», «Ромашка». Новий роман «По живу і мертву воду» — своєрідне продовження цих двох книг. Описані тут події відбуваються в західних областях України восени 1943 року. Український хлопець Юрко і молоденька польська дівчина Стефа проносять крізь злигодні і страждання своє юне, чисте кохання. Радянські партизани і розвідниця Оксана розкривають таємні плани співробітництва гестапо і ватажків ОУН. Мученицький шлях і загибель військовополонених, що втекли з гітлерівського концтабору; зловісна фігура майстра кривавих провокацій Хауссера; оунівський кат-садист — Вепр і обманутий брехливою пропагандою відважний простак сотенний Богдан — долі цих і багатьох інших персонажів переплітаються і затягаються в один драматичний вузол.
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
1.1 — o_shcherbina
Микола ДАЛЕКИЙ
ПО ЖИВУ І МЕРТВУ ВОДУ
Роман
Оце тобі кінь; їдь на цьому, а свого лишай у мене. А ось і дорога, що веде в царство, де є жива і мертва вода. Туди не можна проїхати інакше, як уночі. Там побачиш ти високу стіну, перестрибни її і їдь просто до садових воріт; у саду знайдеш яблуню, на якій ростуть молодильні яблука, а біля неї два колодязі — з живою і мертвою водою. Та як їхатимеш назад, гляди, щоб кінь твій не зачепив жодної струни з тих, що проведено до стіни. Як зачепить — біда буде: почнуть у всьому місті дзвони дзвонити, барабани бити, гармати стріляти; все стривожиться.
З народної казки.
1. НІЧ. ДВОЄ
Вони стояли лицем в лице, міцно стискаючи одне одному руки, наче боялися, що хтось силою роз"єднає їх, розметає нарізно по темній землі, і вони вже ніколи не зможуть знайти одне одного.
На обличчя дівчини, злегка піднесене догори, падало скупе світло зоряного неба. Воно біліло невиразною овальною плямою; ледь окреслювалися брови, очі, рот, лагідні контури щік, підборіддя. Чубата голова хлопця зовсім зливалася з темрявою — він був чорний, смуглявий, і тільки в двох місцях, наче в маленьких криничках, спалахували крихітні цятки світла. То яскраві зорі грали в Юркових циганських очах.
Так стояли вони довго. Мовчали. Вони чули дихання одне одного, відчували в нічній прохолоді тепло своїх розпашілих облич, чули, як десь у жилках під міцно сплетеними пальцями пульсує дорога, рідна кров. Хіба цього було мало, хіба це не було щастям?
Дівчина прошепотіла ледь чутно:
— Ти мене любиш, Юрцю?
Замість відповіді хлопець обережно торкнувся устами її щоки її ніжно провів по шовковистому пушку. Він знав, що в неї під скронь, де кінчається довге світле волосся, збігає золотавий пушок. Чомусь саме цей пушок особливо зворушував Юрка. Кожного разу, коли він дивився на Стефу, йому хотілось доторкнутися устами ясних волосинок, що пустотливо збігали вниз, погладити їх. Зараз Юрко вперше наважився на такий несміливий поцілунок. Їм рідко випадало бувати вдвох, і вони ще не навчилися пестити одне одного. Їх ніжність була полохливою.
— А я не вірю… — з невеселим кокетством сказала Стефа.
Хлопець незграбно, однією рукою пригорнув до себе дівчину. Так можна було стояти до ранку. Хвалити бога, місце для побачення вони вибрали безпечне — край села, між покинутою плебанією і кладовищем, там, де понад ровом росли столітні липи. Тут Юркові її Стефі ніщо не загрожувало. Мертві не могли накликати біди на голови двох закоханих. Спорожнілий дім ксьондза з повибиваними вікнами й зірваними з завіс дверима теж не лякав їх. Привиди? Хто тепер вірив у ці казки? Не привидів, а звичайних живих людей їм треба було остерігатися. Тільки люди могли заподіяти лиха.
Та, здавалося, все живе спало. Нічна тиша огорнула село, що сховалося у вибалку. Велика Ведмедиця, наче чумацький віз, котилася зоряним небом. До ранку було далеко.
— Хіба любиш? — знову запитала Стефа й принишкла, чекаючи відповіді. Темрява ховала її невпевнену, щасливу й сумну усмішку.
Він тільки міцніше притис її до грудей.
— І не боїшся? Вони повбивають нас… І тебе, й мене.