— Ого. Справжній мрійник, — сказала вона. — А після того, як купиш свій маєток і «круте барахло», що зробиш з рештою ста тридцятьма мільярдами?

Я не хотів, щоб вона думала, ніби я якийсь дріб’язковий ідіот, тому імпульсивно випалив те, що завжди мріяв зробити в разі перемоги. Про це я ще ніколи нікому не розповідав.

— Я б збудував атомний міжзоряний космічний корабель на орбіті Землі. Заповнив його довічними запасами їжі та води, біосферою, яка підтримує сама себе, суперкомп’ютером, у який були б завантажені всі фільми, книжки, пісні, відеоігри й витвори мистецтва, створені людством, в тому числі автономна копія ОАЗи. Тоді я б запросив на борт кількох найближчих друзів і командою лікарів та вчених, і ми всі звалили би звідси подалі. Покинули б сонячну систему і почали шукати позасонячну планету, схожу на Землю.

Я ще не до кінця продумав цей план, звичайно. Потрібно було проробити багато деталей.

Вона звела брову.

— Це досить амбітно. Але ти усвідомлюєш, що близько половини людей на цій планеті голодують, правда?

Я не почув злості в її голосі. Вона говорила так, ніби щиро вірила, що я можу бути не в курсі.

— Так, я знаю, — захищався я. — Так багато людей голодують тому, що ми знищили цю планету. Земля помирає, розумієш? Час вшиватись.

— Це досить негативний прогноз, — відповіла вона. — Якщо я виграю гроші, то зроблю так, щоб кожен на цій планеті мав що їсти. Коли ми переможемо світовий голод, можна буде подумати про те, як допомогти довкіллю та вирішити енергетичну кризу.

Я закотив очі.

— Звичайно. А після того, як ти здійсниш це диво, можеш генетично вивести кілька смурфиків та єдинорогів, щоб вони жили в цьому новому досконалому світі.

— Я серйозно, — сказала вона.

— Ти справді думаєш, що все так просто? — сказав я. — Що можна просто виписати чек на двісті сорок мільярдів доларів і вирішити всі проблеми світу?

— Не знаю. Можливо і ні. Але я хочу спробувати.

— Якщо виграєш.

— Точно. Якщо я виграю.

І тоді годинник ОАЗи пробив північ. Ми зрозуміли це тієї ж секунди, бо на платформі знову з’явився трон з Асерераком. Він сидів там нерухомо і виглядав точно так само, як і коли я вперше ввійшов у кімнату.

Арт3міда глянула на нього, тоді на мене. Вона посміхнулась і легко помахала.

— Побачимось, Парзівалю.

— Ага, — відповів я. — Бувай.