— Саме так, — відповіла вона, посміхаючись. — Я таке казала.
Вона простягнула руку, пропонуючи мені свою контактну картку. На вигляд картка могла бути чим завгодно. Арт3міда запрограмувала свою, щоб та виглядала як кенерівська фігурка з «Зоряних війн» (все ще в прозорій упаковці). Фігурка була простим пластиковом втіленням її аватара, з тим самим обличчям, волоссям, одягом. Мініатюрна версія її зброї та меча в комплекті. Контактна інформація була надрукована на картці вище від фігурки:
На зворотному боці картки були посилання на її блоґ, електронна пошта та телефон.
Це була не тільки перша картка, яку мені дала дівчина, але й, безумовно, найкрутіша контактна картка, яку я коли-небудь бачив.
— Це, безумовно, найкрутіша контактна картка, яку я коли-небудь бачив, — сказав я. — Дякую!
Я простягнув їй одну зі своїх карток, яку зробив у вигляді оригінального картриджу гри «Adventure» до «Atari 2600», моя контактна інформація була вказана на етикетці:
— Це неймовірно! — сказала вона, розглядаючи її. — Який крутий дизайн!
— Дякую, — відповів я, червоніючи під візором. Я був готовий зробити пропозицію.
Я додав її картку в інвертар, і вона з’явилась у списку предметів, прямо під Мідним ключем. Побачивши ключ, я повернувся до реальності. Що я в біса робив, стоячи тут, розмовляючи ні про що з дівчиною, коли на мене чекали Перші ворота? Я перевірив час. Менш ніж п’ять хвилин до півночі.
— Слухай, Артемідо, — почав я. — Це було неймовірно круто зустріти тебе. Але мені потрібно йти. Скоро сервер оновиться, і я хочу вийти звідси, поки не відновилися всі ці пастки та зомбі.
— О… добре, — вона справді звучала розчарованою! — Мені, мабуть, потрібно готуватись до гри в «Joust». Але, чекай, дай-но застосую на тобі заклинання «Ліки від серйозних ран» перш ніж ти підеш.
Не встиг я заперечити, як вона поклала руку на груди мого аватара і промимрила якісь таємничі слова. Мій показник здоров’я вже був на максимумі, тому заклинання не мало ніякого ефекту. Але Арт3міда цього не знала. Вона все ще думала, що мені довелось змагатися з лічем.
— Ось так, — сказала вона, відступаючи назад.
— Дякую, — сказав я. — Але не варто було. Ми ж все-таки суперники.