— Думай, що хочеш, Ші-Ра, — сказав я, проходячи повз неї. — Можливо, побачимось колись не в цьому світі. Тоді й поборемось. — Я злегка помахав їй. — Бувай.

— Куди це ти зібрався? — відповіла вона, слідуючи за мною.

— Додому, — відповів я, не зупиняючись.

— А як же ліч? І Мідний ключ? — вона показала на порожній трон. — Він відродиться за кілька хвилин. Коли серверний годинник ОАЗи пробиває північ, все підземелля відновлюється. Якщо почекаєш тут, отримаєш ще один шанс позмагатися з ним, не проходячи знов увесь шлях повз ті пастки. Ось чому я приходжу сюди незадовго до півночі раз на два дні. Так я маю дві спроби підряд.

Розумно. Якби в мене не вийшло з першої спроби, цікаво, скільки часу знадобилось би, щоб я до такого додумався?

— Я подумав, ми можемо грати проти нього по черзі. Я був щойно, тому опівночі твоя черга, окей? Тоді я повернусь завтра після півночі. Ми можемо чергувати дні, доки один з нас його не переможе. Чесно?

— Напевно, — відповіла вона, вивчаючи мене. — Але тобі варто побути тут про всяк випадок. Якщо опівночі тут буде два аватара, може статися щось інше. Анорак, мабуть, підготувався до такого випадку. Можливо, з’явиться два ліча, по одному на кожного з нас? Або можливо...

— Мені краще грати на самоті, — мовив я. — Граймо по черзі, добре?

Я був майже біля виходу, коли вона зупинилась навпроти мене, не даючи пройти.

— Почекай. Затримайся на секунду, — сказала вона, пом’якшуючи голос. — Будь ласка?

Я міг продовжувати йти, прямо крізь її аватар. Але не зробив цього. Мені відчайдушно потрібно було дістатись Мідлтауна і знайти Перші ворота, але я також стояв перед знаменитою Арт3мідою, яку мріяв зустріти роками. І вона була ще крутіша, ніж я уявляв. Я страшенно хотів провести з нею більше часу. Хотів, як сказав би поет вісімдесятих Говард Джонс, краще її дізнатись. Якщо я зараз піду, можливо, більше ніколи її не зустріну.

— Слухай, — сказала вона, дивлячись на свої черевики. — Пробач, що назвала тебе слабаком низького рівня. Це було не круто. Я тебе образила.

— Нічого. Насправді, ти мала рацію. Я лише десятого рівня.

— Це не має значення, ти теж мисливець. І досить розумний, якщо опинився тут. Тому хочу, щоб ти знав, що я поважаю тебе і визнаю твої вміння. І вибач за глузування.

— Вибачення прийнято. Не хвилюйся.

— Круто, — вона глянула з полегшенням. Міміка її аватара була напрочуд реалістичною, зазвичай це означало, що вона синхронізується з користувачем, а не контролюється програмою. Вона, напевно, користується дорогим обладнанням. — Я просто була трохи шокована побачивши тебе тут, — сказала вона. — Тобто, я знала, що зрештою хтось ще знайде це місце. Просто не так швидко. Гробниця була в моєму особистому розпорядженні тривалий час.

— Як довго? — запитав я, не очікуючи, що вона відповість.

Вона завагалась, а тоді почала тараторити.

— Три тижні! — сказала вона роздратовано. — Я приходжу сюди вже три чортові тижні, намагаючись перемогти цього дурного ліча у цій божевільній грі! А його штучний інтелект просто обурливий. Тобто, ти розумієш. Я ніколи до цього не грала у «Joust», і тепер вона зводить мене з глузду! Присягаюсь, я була ось так близько до перемоги кілька днів тому, але тоді… — Вона з відчаєм запустила пальці у волосся. — Арр! Я не можу спати. Не можу їсти. Оцінки гірше нікуди, бо я прогулюю, щоб попрактикуватися в «Joust»…

Я хотів запитати, чи вона ходить до школи на Людусі, але вона продовжувала говорити, все швидше й швидше, ніби в її мозку відкрився шлюз. Слова просто виливались з неї. Вона майже не зупинялась, щоб перевести подих.