— Звичайно, — сказав я. — Так і подумав. Просто хотів пересвідчитися.

Вогняна куля в руці Асерерака згасла. Він простягнув шкірясту долоню, на якій тепер були два блискучі четвертаки.

— Я плачý.

Він підійшов до автомату «Joust» і опустив обидва четвертаки в монетний слот зліва. Почулось два низьких електронних дзвіночка і лічильник піднявся з нуля до двох.

Асерерак взявся за жовтий джойстик зліва на панелі та зімкнув навколо нього кістляві пальці.

— Ти готовий? — прохрипів він.

— Так, — відповів я, глибоко вдихнувши. Розім’яв пальці та схопив джойстик другого гравця лівою рукою, тримаючи праву руку на кнопці «змах».

Асерерак нахилив голову зліва направо, похрустівши шиєю. Звучало, наче зламалася гілка. Тоді вдарив по кнопці «два гравці» і поєдинок розпочався.

«Joust» був класичною аркадною грою вісімдесятих з дивними умовами. Кожен гравець керував лицарем, озброєним списом. Перший гравець верхи на страусі, а другий — на лелеці. Потрібно було змахувати крилами, щоб літати по екрану і «вибити з сідла» іншого гравця, а також декількох контрольованих комп’ютером ворожих лицарів (всі верхи на грифах). При зіткненні з противником вигравав поєдинок той, чий спис був вище на екрані. Переможений помирав і втрачав життя. Вбиваючи ворожого лицаря, його гриф відкладав зелене яйце, з якого швидко вилуплювався інший ворожий лицар, якщо його вчасно не підібрати. Також час від часу з’являвся крилатий птеродактиль, щоб посіяти хаос.

Я не грав у «Joust» протягом року. Це була одна з улюблених ігор Ейча, і тривалий час у його чат-кімнаті був ігровий автомат. Він викликав мене на гру, коли хотів вирішити суперечку чи якийсь дурний спір про поп-культуру. Протягом декількох місяців ми грали майже кожного дня. Спочатку Ейч був трохи кращим ніж я, і мав звичку зловтішатись з приводу своїх перемог. Це так мене дратувало, що я почав практикуватись самостійно, граючи ночами проти комп’ютера. Я відточував свої навички доти, доки не став настільки вправним, щоб перемагати Ейча неодноразово та послідовно. Тоді я почав зловтішатись з нього, смакуючи помсту. Під час останньої нашої гри, я так нещадно втер йому носа, що він розізлився і поклявся ніколи більше зі мною не грати. З того часу для вирішення суперечок ми використовуємо «Street Fighter II».

Мої навички у «Joust» притупилися значно сильніше, ніж я думав. Перші п’ять хвилин я просто намагався розслабитись і пригадати управління та ритм гри. За цей час Асерерак вбив мене двічі, безжально скеровуючи свого крилатого скакуна по ідеальній траєкторії. Він керував джойстиком з прорахованою досконалістю машини. Чим, звичайно, він і був — найсучаснішим штучним інтелектом для NPC, запрограмований самим Галлідеєм.

До кінця першої гри до мене почали повертатися усі рухи і прийоми, яких я навчився під час тих поєдинків-марафонів з Ейчем. Але Асерерак не потребував розминки. Він був у чудовій формі з самого початку і я вже ніяк не міг надолужити свій слабкий старт. Він убив мого останнього воїна, перш ніж я набрав бодай 30 000 балів. Сором.

— Одна поразка, Парзіваль, — сказав він з незмінним вищиром. — Залишилась ще одна.

Він не витрачав час, примушуючи мене стояти і дивитись, як він дограє. Простягнув руку та знайшов перемикач живлення на задній панелі ігрового автомата, вимкнув його та знову ввімкнув. Після того, як прокрутилася вступна заставка «Williams Electronics», дістав з повітря ще два четвертаки і опустив їх у гру.

— Ти готовий? — запитав він, згорбившись над панеллю керування.

Я на секунду завагався, а тоді запитав:

— Власне, ви не проти помінятися сторонами? Я звик грати зліва.

Це було правдою. Коли ми з Ейчем грали в Підвалі, я завжди був на страусі. Під час першої гри мій ритм трохи збився через те, що я був з правої сторони.

Асерерак, здається, мить обдумував прохання. Тоді кивнув.

— Звичайно.