Кожна школа ОАЗи мала купу різних спортивних команд, включаючи реслінг, футбол, американський футбол, бейсбол, волейбол та кілька інших видів спорту, які неможливо зіграти в реальному світі, наприклад, квідич чи захоплення прапора в невагомості. Учні виступали за команди, як і в реальному світі. Для гри використовували удосконалений тактильний костюм, призначений для спорту, в якому вони насправді мали бігати, стрибати, копати, блокувати й таке інше. Команди проводили нічні тренування, влаштовували вечірки з уболівальниками та відвідували змагання в інших школах на Людусі. Наша школа видавала безкоштовні ваучери на телепортацію усім учням, які хотіли відвідати виїзну гру та підтримати команду школи №1873 на трибунах. Я скористався цим тільки раз, коли наша команда захоплення прапора грала проти команди школи Ейча у чемпіонаті шкіл.

Зайшовши до кабінету адміністрації школи, я проглянув графік подій та одразу знайшов те, що шукав. Того вечора наша футбольна команда мала виїзну гру проти школи №0571, яка була приблизно за годину бігу від лісу з гробницею.

Я простягнув руку та обрав гру, і в моєму інвентарі миттєво з’явився ваучер на телепортацію, дійсний на одну подорож до школи №0571 і назад.

Я ненадовго зупинився біля своєї шафки, щоб залишити підручники та взяти ліхтарик, меч, щит та обладунки. Тоді вибіг із головного входу та перетнув широкий зелений газон перед школою.

Опинившись біля червоної лінії, що позначала межу шкільної території, я озирнувся навколо, переконався, що ніхто за мною не стежить, а тоді її перетнув. Щойно я це зробив, ім’я над головою змінилося з «ВЕЙД3» на «ПАРЗІВАЛЬ». Тепер, поза територією школи, я знову міг використовувати ім’я аватара. Я міг взагалі його вимкнути, що я й зробив, адже хотів подорожувати інкогніто.

Найближчий транспортний термінал був за декілька хвилин ходи від школи, в кінці стежки з бруківки. Це був великий куполоподібний павільйон, який підтримували дюжина колон зі слонової кістки. Кожна колона мала телепортаційний знак ОАЗи, велику літеру «Т» у центрі синього шестикутника. Шкільний день нещодавно закінчився, тож у термінал сунув безперервний потік аватарів. Всередині були довгі ряди синіх телепортаційних кабін. Їхня форма та колір завжди нагадували мені ТАРДІС Доктора Хто. Я увійшов у першу порожню кабінку, яку побачив, двері автоматично зачинились. Мені не потрібно було вказувати місце призначення на сенсорному екрані, адже воно вже було вказано на ваучері. Я просто вставив ваучер у слот, і на екрані переді мною з’явилась карта Людуса, показуючи лінію від мого поточного місцезнаходження до місця призначення, зеленої крапки поблизу школи №0571. Кабінка миттєво розрахувала відстань, яку я подолаю (462 кілометри) та суму, яку моя школа повинна оплатити за подорож (103 кредити). Ваучер підтвердили, плата була стягнена і аватар зник.

Я миттю з’явився у такій самій кабіні, всередині такого самого терміналу на протилежному боці планети. Коли вибіг на вулицю, то побачив школу №0571 на південь від себе. Вона виглядала точно як моя школа, за винятком навколишнього пейзажу. Я помітив декількох учнів зі своєї школи, що йшли до футбольного стадіону неподалік дивитися гру та вболівати за нашу команду. Я точно не знав, навіщо їм це було потрібно. Вони так само могли подивитися гру онлайн. А всі порожні місця на трибунах будуть заповнені випадково згенерованими вболівальниками, які поглинатимуть віртуальні хот-доги та содову. Іноді навіть робитимуть «хвилю».

Я вже біг у протилежному напрямку, через зелене поле, що простягалось позаду школи. На горизонті вималювався невеликий гірський хребет, біля його підніжжя виднівся ліс у формі амеби.

Я увімкнув функцію автоматичного бігу, тоді відкрив інвентар і вибрав зі списку три предмети. На тілі з’явилася броня, за спиною повис щит, а на боці висів меч у піхвах.

Я був майже на краю лісу, коли задзвонив телефон. Визначник показував, що це Ейч. Мабуть, хотів дізнатись, чому я досі не в Підвалі. Але якщо я відповім на дзвінок, він побачить онлайн-трансляцію мого аватара, що зі всіх сил біжить через поле, а позаду віддаляється школа №0571. Я міг приховати місце свого перебування, відповівши лише на аудіодзвінок, але це було б підозрілим. Тож я дочекався відео-відповідача. У віконечку на екрані з’явилося обличчя Ейча. Він телефонував з якоїсь PvP-арени. На багаторівневому ігровому полі позаду нього десятки аватарів зійшлися у завзятій боротьбі.

— Йоу, Зі! Що робиш? Дрочиш на Леді-яструба? — він блиснув чеширською усмішкою. — Дай знати. Я все ще планую зробити трохи попкорну і влаштувати марафон «Закумарених». Ти зі мною?

Він завершив виклик і його образ зник.

Я надіслав текстову відповідь, що маю гору домашніх завдань і сьогодні не зможу. Тоді відкрив модуль «Tomb of Horrors» та почав ще раз його перечитувати, сторінка за сторінкою. Читав повільно та ретельно, тому що був певен — там містився детальний опис всього, що я незабаром побачу.

«На краю світу, під загубленим та самотнім пагорбом, — йшлось у вступі до модуля, — лежить зловісна ГРОБНИЦЯ ЖАХІТЬ. Цей склеп-лабіринт заповнений страхітливими пастками, дивними та лютими монстрами, коштовними та магічними скарбами, і десь в його межах покоїться злий деміліч».

Остання частина мене трохи турбувала. Ліч — це зомбі, як правило, неймовірно могутній чарівник або король, який використав темну магію, щоб зв’язати свій розум з оживленим трупом, таким чином досягаючи збоченої форми безсмертя. Я зустрічав лічів у багатьох відеоіграх та фантастичних романах. Їх варто будь-що уникати.

Я вивчив карту гробниці та опис її численних кімнат. Вхід до гробниці був схований оддалік зруйнованої скелі. Тунель вів до лабіринту з тридцяти трьох кімнат, кожну з яких заповнювали різні зловісні монстри, смертельні пастки і (здебільшого прокляті) скарби. Якщо вам якимось чином вдасться вижити після всіх пасток і знайти шлях через лабіринт, ви зрештою дістанетеся склепу деміліча Асерерака. Кімната завалена скарбами, але варто їх торкнутися, з’явиться безсмертний король Асерерак і надає вам безсмертних пенделів. Якщо якимось чином вам вдасться перемогти ліча, ви зможете забрати його скарби і покинути підземелля. Місію виконано, квест завершено.

Якщо Галлідей відтворив гробницю відповідно до опису в модулі, то в мене великі проблеми. Мій аватар був слабаком третього рівня, без магічної зброї та з жалюгідними двадцятьма сімома очками здоров’я. Майже всі пастки та монстри, описані в модулі, могли легко мене вбити. А якщо мені якось вдасться пройти повз них і досягти склепу, могутній ліч може вбити мого аватара за секунди лише поглядом.

Але кілька речей були і на мою користь. По-перше, мені не було що втрачати. Якщо мого аватара вб’ють, я втрачу меч, щит, шкіряну броню та три рівні, які мені вдалось заробити за останні кілька років. Доведеться створити нового аватара першого рівня, який з’явиться в місці останнього входу в систему, перед шафкою в школі. Але тоді я зможу просто повернутись до гробниці й спробувати ще раз. А тоді ще раз і ще раз, кожної ночі, збираючи очки досвіду та підвищуючи рівень, доки не розгадаю, де захований Мідний ключ. (Не існувало такого поняття як запасний аватар. Користувачам ОАЗи дозволялося мати лише одного аватара на раз. Хакери могли використати модифіковані візори, щоб змінити сітківку ока, і створити для себе другий профіль. Але якщо ви попадетеся, вам заборонять вхід в ОАЗу до кінця життя і дискваліфікують зі змагання Галлідея. Жоден мисливець не зважиться на такий ризик.)

Моєю іншою перевагою (сподіваюсь) було те, що я точно знав, чого очікувати в гробниці, тому що модуль детально описував увесь лабіринт. У ньому також ішлося про розташування всіх пасток, як їх знешкодити чи уникнути. Я також знав, у яких кімнатах є монстри, і де заховано всю зброю та скарби. Якщо, звичайно, Галлідей не змінив усе по-своєму. Тоді мені труба. Але в той момент я був занадто збуджений, щоб хвилюватись. Зрештою, я щойно зробив найбільше, найважливіше відкриття свого життя. Я був всього за декілька хвилин від схованки Мідного ключа!

Нарешті я досяг краю лісу та забіг усередину. Він був заповнений тисячами прекрасно візуалізованих кленів, дубів, ялин та сосен. Дерева виглядали, ніби згенеровані та розміщені за стандартними шаблонами ландшафтів ОАЗи, але деталізація була приголомшливою. Я зупинився, щоб ближче розглянути одне з дерев, і побачив мурах, які повзли по закручених виступах на його корі. Я сприйняв це як знак, що рухаюсь правильним шляхом.