Ін’єкцію вона зробила на диво безболісно, і після цього він уперше за два дні забув про нього. Нехай ненадовго, але забув. Про біль, що зустрів його в перші дні повернення до буття. А ще здалося, що саме її маленькі пальчики, торкнувшись вимученого тіла, подарували надію.

Вона з"явилася з самого ранку — обережно зазирнула у двері, переконавшись, що пацієнт не спить, і увійшла.

— Ну як ви?

— Нормально.

— Поспали трохи?

— Так. Дякую.

— А зараз болить?

— Ні.

— Давайте я вас уколю, — спробувала всміхнутися вона.

— Ні, дякую.

— Дякувати будете, коли легше стане. Давайте, будь ласка… Ви ж цілу ніч стогнали.

— Звідки ви знаєте? — запитав Віктор.

— Як — звідки? Я часто заходила.

— А казали, що спатимете.

— Це я так… Давайте. А то уявлятиму вдома, як ви тут мучитеся і стогнете. Думаєте — приємно? Ну що вам варто?

— Знову обманюєте?

— Ні, цього разу правду кажу. А мені три доби до наступної зміни. То що — всі три доби переживати? У вас що — серця немає?

Він лише зітхнув. Просто так. У словах цієї молоденької медсестрички відчувалася щирість і справжня турбота про нього.

— «От, причепилася»… — вона зрозуміла це по-своєму.

— Гаразд, коліть, — сказав Віктор.