Книги

Переможець отримає все

22
18
20
22
24
26
28
30

Залишалося зробити найважче й найважливіше. Від удару молота гранітна плита відстала від стіни й навіть рухалася, а по самій плиті пішла тріщина. Розхитати її, коли не маєш чим упертися в підлогу, виявилося надзвичайно важко. При кожній новій спробі все пливло перед очима. Одна рука була наче не своя, хоч і рухалася. Нарешті плита випала з ніші й лягла просто на нього, притиснувши до підлоги тепер уже здорову ногу. Віктор вивільнив її та по сантиметрах сунув важкий камінь у напрямку старої, ще «рідної» для цієї хатини, шафи, не вірячи, що зуміє це зробити. Далі можна буде рятувати себе. Але спочатку це. Плиту треба засунути під шафу, обличчям донизу. І лише потім, якщо він ще дихатиме, то знайде мобільний і викличе швидку допомогу. Побачивши зламані двері і його в такому стані, медики викличуть міліцію — хотітиме він того чи ні. А ті вже гулятимуть, де захочуть, обдивлятимуться замки, місце події і знаряддя злочину — Віктор сподівався, що недовго. Кому він потрібен… Її не повинен бачити ніхто. Ніхто не зверне уваги на брудну, вимащену цементом плиту під шафою. Ім"я найкращої у світі жінки, найгарніше ім’я, не повинні товкти язиками.

Коли він отримав змогу натиснути на кнопку мобільного, ніч надворі вже закінчувалася. А ніч у його свідомості настала одразу після цього.

XI

Віктор здригнувся мимоволі, коли за стіл поруч із ним хтось по-хазяйськи опустився, гмикнувши при цьому так, наче розвантажив цілий вагон. Обриси в сукні без рукавів зникли разом зі стукотом високих каблучків по бруківці. Так несподівано…

А той, хто приземлився біля нього так панібратськи, закотив очі і мрійно проспівав собі під носа:

Гражданє, купіте, папіроси! Подході, зольдатен унд матросен…

Раптове обурення зникло з обличчя Віктора, поступившись ледь прикрому виразу.

Подходітє, пожалєйте, Сіроту меня согрєйте, Посмотрітє, ногі мої боси…

— Привіт мрійникам, странствующим лицарям і так далі… Я думав, ти вже давно власний автохаус відкрив десь хтозна-де, а він досі ганяє…

Віктор потис простягнуту руку й побачив, як до столика просувається другий — очевидно, напарник Ігоря — його знайомого ще з перших поїздок.

— Ну як — розповідай. — Ігор явно жалкував, що не має змоги «сообразити» за зустріч, оскільки всі троє були за кермом.

— Що розповідати? — Знизав плечима Віктор. — Усе як і раніше. Нічого не змінилося.

— Ти досі в тому своєму… — Ігор скривив обличчя, забувши назву його містечка.

— Досі, — поблажливо всміхнувся Віктор.

— І досі холостякуєш? Молодець. А я три роки тому не втримався. Вже синові… е-е… так і є, три! — Вони з напарником загиготіли. — Ні, не зальот. — Підняв він обидві руки. — Кохання. Да… Ото твоя біла стоїть?

Вони все-таки дозволили собі по кухлю пива, адже Ігор упросив старого знайомого посидіти подовше. Розповідав про себе, про те, як того самого року, коли женився, «влетів» фінансово. І про те, як зумів викрутитися. Віктор більше відмовчувався, а як і розповідав що, то виключно про бізнес. Адже все його життя, окрім цих машин, складалося з того, про що не можливо було розповісти нікому.

А коли Ігор, схиблений на «жіночих» питаннях, зовсім допік, Віктор, укотре відмахнувшись, запитав:

— Слухай, осточортів ти вже зі своїми бабами! Розкажи краще про «Мадяра».

— «Мадяра»?

— Авжеж. Джип такий їздить. «Летючий Мадяр». Не чув?

— А що про нього розповідати? — здивовано знизав плечима Ігор.

— Ну, ти іншими трасами ходиш. Що у вас розказують? У нас зараз справжній бум.