Пауза тривала доволі довго. Він ледь помітно зіщулив очі, і жінка, яка присіла навпроти, склавши на столі руки, навряд чи могла визначити, про що він так зосереджено думає.

…Он воно як повертається. Той, про кого розповідали житомирські хлопці, з якими їв шашлик, і кого Віктор не знав особисто, загинув за невідомих обставин в автокатастрофі більш ніж півроку тому. Він був у минулому професійним автогонщиком, спортсменом, отже, мав неабиякі навички екстремального водіння машини. Другий, якого Віктор бачив кілька разів і якого також звали Віктором, розбився ще перед цим — уже понад рік. І йому також доводилося, беручи до уваги попередню професію, використовувати максимальні можливості машини і траси. Ще би — водій-випробовувач на заводі-гіганті. І він також загинув в автокатастрофі за невідомих обставин.

А кілька тижнів тому йому самому запропонували доволі сумнівну авантюру, посилаючись на його навички водія-екстремала. І це за умови, що він ніколи не бив себе у груди, доводячи це, а їздив завжди спокійно й акуратно. Щось же спонукало їх «прижучити» його двома іномарками, щоб переконатися в можливостях. Що це — структура, де на кожного є досьє? Невже вони можуть знати, чим займався він два роки у спецпідрозділі Горових?

Ті двоє розбилися явно не в гонці з переслідуванням — такі речі бувають рідко, а якщо вже бувають — про них стає відомо, про них, принаймні, говорять. Отже, якщо він мислить правильно — вони також відмовилися.

Щоправда, залишався ще Сергій. Сергій із Тернополя — той, який загинув перед Новим роком, також у автокатастрофі. Той, про якого вів мову з дружиною свого знайомого. І несподівано Віктор відчув гостру необхідність дізнатися про деякі речі. «Мадяр»? Звісно, хотілося б… Та хто може про це розповісти, якщо самого Сергія більше немає? Ні, не це насамперед непокоїло зараз Віктора. Зовсім інше. Із трьох уже покійних «гонщиків» машин двоє мали навички екстремального водіння. Якби один — можна було би взагалі не звернути уваги. Двоє — це вже двоє… Хоча і при цьому можлива випадковість. А от троє — це вже закономірність, особливо, якщо ти сам маєш усі шанси стати четвертим.

Піднявши повільно очі від столу, Віктор посунув до себе тарілочку і сказав:

— Дякую. Якщо хочете, я відвезу вас додому.

— Бажаю, — серйозно сказала вона, вже без усмішки. — Якщо він не дивитиметься на мене так вороже.

Віктор не відповів нічого — лише накинув на плечі куртку.

Біль був першим, що він відчув, виринаючи з темряви. Темрява не хотіла відпускати й тягла весь час назад. Тоді заплющувалися очі і щось вимикалося, але ненадовго. Після цього знову народжувалося якесь тьмяне неясне світло, а з ним той самий біль.

Важко було сказати, де існував той біль, — здавалося, в усьому тілі, хоча муляв, не давав спокою в якомусь певному куточку, але де? На якусь мить усе обривалося, але після цього вперто та наполегливо він пролазив знову — наче гвинт, який закручували у тіло все глибше й глибше.

Усе, що було з ним раніше, кануло у прірву, припинило, здавалося, назавжди, своє існування, залишивши його наодинці з болем, у нерівній, приреченій на поразку боротьбі. Проти нього важко щось вдіяти. Прориваючись крізь думки, що борсалися в завантаженому ліками мозку, біль давив геть усе, викручував, перевертав з ніг на голову, відбирав відчуття реальності та часу.

Вона з’явилася тільки третього дня — та, хто рятує від болю. В руках у неї був той самий одноразовий шприц, що мали при собі й інші, але…

— Можна, я вас уколю? — запитала ця дівчинка, вдягнута у білий халатик та золотисті блискучі босоніжки з тонкими ремінцями.

— Мені й так добре, — відповів їй Віктор, хоча іншим, тим, які приходили вчора й позавчора спромагався лише на одне коротке «ні».

Ті, вчорашні, верзли щось про розум, здоровий глузд і призначення лікарів, від чого його ще більше починало нудити. А коли блював, говорили про струс мозку й необхідність лікування. Від цих слів та інтонацій мимоволі уявлявся сам собі худобиною, яку будь-що потрібно доглянути. Вчорашня просто, коли йому стало зовсім млосно, без зайвих слів перетягла його руку джгутом і «всадила» систему у вену. У голові запаморочилося, і біль притупився. А потім відновився з подвійною силою.

Ця стояла біля його ліжка і якось несміливо чекала на дозвіл.

— Іди, відпочивай, — промовив Віктор, жалкуючи, що не може повернутися до стіни.

— Як же я відпочиватиму? — Не погодилася вона. — Ви зараз цілу ніч стогнатимете. Я що — залізна? Дайте — вколю, будь-ласка. І спатимемо спокійно. Ви собі, а я — собі. Ну що вам, шкода?

— Ні, — сказав він, — не шкода. Коліть.