А бачили вони Лему.
Він був неголений, на голові — пожмаканий капелюх із доволі широкими крисами, але ніщо не могло завадити Віктору впізнати цю людину. Навіть тут. Навіть у такій ролі. А роль ця не викликала жодного сумніву. Жодної надії не промайнуло в голові, коли зловив погляд Тараса. Ця людина, яку найменше сподівався тут побачити, прийшла не врятувати того, хоча наче претендувала на статус друга. Навпаки — знищити.
Тому й не спромігся Віктор вимовити бодай слова. Не поспішав вітатися й Лема. Саме зараз сповнений відчаю погляд утікача зупинився на задній машині — тій, що призначалася йому. Лема помітив. Неквапно озирнувся й мовив:
— Сідай…
Це був не той голос, від якого божеволіли сотні тисяч людей, хоча й належав тій самій людині. Він звучав глухо та зловісно, ніби з пекла, атрибут якого являла собою ця зловісна чорна машинерія.
— Навіщо? — запитав Віктор.
— Ключі в замку. Ти ж на ньому мав їхати. То їдь. Спробуй. Якщо можеш — рятуйся від «Летючого Мадяра».
Відстрочка тривала. І лише одна думка панувала тепер у його свідомості — як використати її, щоб вижити? Більше нічого. Не скакали в голові хаотичні здогади про те, чому водієм джипа-привида виявився Лема, навіщо цей театр і чому його намагаються посадити у цю бляшанку замість просто переїхати колесами, якщо вже так треба. Не проштрикнуло голову жодним припущенням щодо того, як могла ця людина довідатися, де його шукати. Навіть образ коханої жінки, що з"явився наостанок, як і належало перед загибеллю, канув у небуття. Як вижити… Рука торкнулася крізь куртку пояса, що стискав живіт.
— Не варто, — по-своєму зрозумів цей жест Лема. — Не встигнеш. Краще крути баранку. Пробуй. Ти ж ас…
— У мене немає зброї, — мовив Віктор. — Це… ось…
Він підняв куртку обома руками й показав пояс.
— Там гроші. Ті, які я просив у тебе. Я все-таки здобув їх. Я не можу зараз умерти…
Лема мовчав. А Віктор чітко розумів, що не врятується на цій машині, нехай навіть у неї було би вмонтовано десять «маздівських» двигунів десятьма Франкенштейнами. Зараз від цього вже нічого не залежало — сил не залишилося в нього самого. Ні грама. Ця гора чорного металу просто розчавить його колесами та бампером. Ноги Віктора тремтіли й відмовлялися слухатися. Ось вона, межа можливостей.
Мовчанка панувала неповну хвилину. А потім Віктор заговорив, не добираючи слів. Про те, що гроші потрібні жінці, яку він кохає понад усе, про те, що без них загибель чекає на її дитину, про те, що обоє вони нічим йому не завинили… Це було благання. Ніколи б не зміг уявити цей сильний та суворий чоловік, що колись, стоячи майже навколішки, благатиме ворога про помилування. Але це було справжнісіньке благання, хоча йшлося не зовсім про пощаду.
— Відпусти, прошу тебе. Я повернуся. Мені потрібен один день. Щоб переказати гроші. А потім я повернуся. Присягаюся.
— Що ти кажеш… — скривився Лема. — Таки повернешся?
— Повернуся. Сам. Господи… Я б своє життя лишив у тебе в заручниках, якби знав, як це зробити! Ну повернуся!
Лема не відповів, але Віктор відчув, що ця людина, яка невідомо за що бажала знищити його, вагається. Він дійсно вагався! І марно намагався Віктор зазирнути в його очі. На це б іще стало сил. На те, щоб кинутися вперед і, пролетівши цих десять кроків, видерти його з машини — ні, а на це б іще вистачило. Та сутінки густішали, а пожмаканий капелюх кидав на обличчя Леми ще більшу тінь.
— Я повернуся. Не губи їх… Прошу тебе…
— Гаразд, — нарешті мовив Лема, який, вочевидь, не просто слухав ці благання, а ще й обдумував щось своє. — Я тебе відпущу. Але якісь гарантії мені потрібні. Тому в заручниках… нехай залишиться вона.