— Складна система… — пробурмотів Віктор. — У гарну компанію ви мене втягли.

— А ми й не обіцяли легкого життя…

— А якби вони взяли мене і я здав би вас?

Павлович мовчав.

— Говори!

Він просто не міг збагнути зараз, що казати.

— У вас був якийсь план… — пробурмотів сам до себе Віктор. — Якийсь план, що страхував від цього. Що? Вибухівка в машині? Щось мало статися, щоб я не потрапив до їхніх лап. Або ще щось… Так?!

— Вітю…

— Ми ж на ній поїдемо, удвох… — тлумачив йому в саме вухо Віктор. — Кажи — є вибухівка?

— Немає…

— А що є?!

— Вітю… Ми ділові люди…

— Це ви діловий, — виправив його Віктор, — а я так… Словом, ви залишаєтеся живим лише тоді — якщо я зараз же, якнайшвидше отримаю гроші.

— А потім… потім ти мене однаково…

— А як ви думали?! Ви ж мене «замовите»! Тепер уже точно! Також — однаково! То що я маю робити? От і думайте, тільки швидко! Який варіант рятує нас обох? Я також не хочу йти в банк за паперами й вішати на себе зграю псів вашого покійного італійця. Але я зроблю це, якщо ви не знайдете чогось кращого.

— Я… я дам тобі грошей… — хрипів Павлович, — дам…

— Давайте! — тиснув на нього Віктор. — Ну? Простягнути руку?

— Н-не тут… Я тут не маю… Велика сума…

— А як?!

— Їдьмо… Їдьмо звідси… Тут не треба довго стояти…