XXXIII

Коли надворі смеркалося, у двері хтось обережно постукав. На порозі стояла вона. Та, котра була тут лише вдруге в житті, хоча раніше взагалі не планувала цього.

Зоряна.

Стоячи в сінях перед відчиненими дверима, він міг зараз розуміти лише це слово. Єдине з усіх, які існували.

— Здрастуй. Можна?

Сіялася перша весняна мрячка. Жінка вже склала парасолю, з якою неможливо було пройти під низькими голими гілками яблунь, і тепер краплі падали просто на неї, на її пряме охайно зачесане темне волосся. Напевно, саме тому оце «можна» було сказане з відчутним нетерпінням.

— Так, будь ласка… — А після цього — відразу знайоме відчуття, що виникало завжди, коли бачив її, тим паче, так близько. Тим паче… так, після всього, що відбулося останнім часом.

І дивлячись на жінку, якої зараз тут аж ніяк не мало бути, він пригадав дуже чітко хвилини, коли його груди з усіх сил ловили морозяне повітря, а кулі під ногами збивали мерзлу ріллю. І наступні — коли слинява паща дерла його тіло та одяг, а ніж розтинав жорстку шерсть. І останнє — коли морозяна суха грязюка розліталася з-під коліс потужної машинерії, що насувалася просто на нього. Ще тоді в його голові промайнула думка про те, що якщо йому вдасться якимось дивом пережити ті хвилини, то наступною проблемою буде — як пережити оці. Оці, що зараз.

Вона увійшла мовчки і пройшла повз нього. Вірити чи не вірити — це була його особиста справа. Та сама Зоряна. Одна на всім світі. Світлий утеплений плащ, який носила вже третій рік, та сама зачіска. Можливо, більше макіяжу, ніж завжди. Та хіба була у нього така вже можливість порівняти? Усе здалеку…

Зоряна зупинилася серед вузького темного коридору й повільно озирнулася на нього. Двері «її» кімнати були відчинені, й вона увійшла. Просто увійшла — і все. А потім кроки її стихли.

Віктор застиг на місці, тепер уже по-справжньому відчувши оту тупість і власну безпорадність. Усередині щось діялося — він сам не розумів що, а от ноги поприростали до підлоги, думки скам’яніли, билася лише одна, абсолютно безглузда зараз — потрібно зачинити двері, адже надворі не літо. Жінка, яка переступила його поріг, продовжувала виробляти з ним те, що й досі. Продовжувала і зараз. Тяжкий випадок… Де ж він, отой берег?

Віктор запалив цигарку й відчув, як дрібні краплі падають тепер уже на його голову. Усе, що міг, він уже зробив. Можливо, саме у цьому крилася причина отого незрозумілого відносного заспокоєння? Скоріше за все. Відчуття виконання всього теоретично можливого. А хіба ні? Що можна вигадати ще сильніше, аніж порятунок її дитини? Сильнішого не існувало.

Тому, зачинивши двері, Віктор увійшов до кімнати, не виглядаючи бовдуром хоча б у власних очах. Не так уже й мало. Зоряна стояла майже впритул до грубки, притуливши до неї долоні. Якась… стурбована? Ні, задумана. А можливо, просто спокійна. Навіть надто. Плащ її тепер був розстібнутим, і Віктор міг бачити тонший одяг, за яким уже ховалося тіло, як завжди, неперевершене. Він лише ковзнув очима, а потім зустрів її погляд.

— Холодно там. Ще не весна, — мовила Зоряна.

— Вас що, виписали? Вже?