Стась ґречно згинав лікоть, і так, попід руки, вони неквапно повертались додому, розповідаючи кожен свої новини.

– Розумієш, люба! Колія під потяг в Росії ширша, аніж в Європі. Тому на нашій станції є ділянка, де одночасно прокладено і вузьку, і широку колію. Приходе потяг, усі пасажири виходять, а попід вагонами міняють колеса.

– Який жах! А як вагон впаде на ноги?

– Його підтримують міцні ваги, він не може впасти.

– І взагалі, чому б не їхати на конях – і веселіше, і спокійніше!

– Коні можуть понести. І з такою швидкістю, як потяг, ніякий кінь не домчить.

– Хоробрий чоловік може зупинити коней. А хто може зупинити паротяг, якщо він понесе?

– Це просто неможливо, люба. Потяг їде тільки там, де йому відведено. Не лізь під колеса – і все буде гаразд.

Агата не любила і побоювалась потягів, хоча ще ніколи не бачила жодного. А коней вона любила. Любила неквапно їхати візком, любила скакати верхи. Любила, коли коні її пізнавали, бо Агата ніколи не забувала прихопити із собою грудки цукру, аби почастувати своїх улюбленців. Але їй подобалось, що чоловік серйозно розповідає їй такі «не жіночі» речі; подобалося слухати його низький оксамитовий голос – і хотілося, аби ця дорога не мала кінця.

Одного разу на розповіді Стася про залізницю Агата, попри звичай, нічого не заперечувала, а її думки, здавалось, блукали десь далеко. Стась на півслові замовк.

– Щось трапилось вдома?

Агата зупинилась, повернулася до Стася обличчям і задовго мовчала. А потім сказала те, що мільйони жінок до неї казали своїм коханим:

– У нас буде дитина.

І Стась, як і мільйони чоловіків до нього, відчув себе щасливим і трохи спантеличеним.

– Дитина? Хлопчик? Хлопчик!

Він підняв Агату на руки і залишок дороги проніс на руках. А на підлогу опустив так обережно, наче вона була вазою з кришталю по вінця з водою.

Якось вночі Станіслав прокинувся від схлипування Агати. Збентежено глянув на дружину, чи все гаразд: з дня на день очікували пологів.

– Тобі зле, люба?

– Ні! Ні, все гаразд.

– А рюмсаєш чого?