– А він пропонував одружитися?

– Тіно, отямся! Ми тільки танцювали разом! Але це було казково!

– А якщо запропонує, погодишся? Ну скажи, скажи, погодишся?

…Якось у суботу надвечір (аби лихо не підгледіло) в двері красномовно постукали. На порозі був маршалок[3], що почав з двозначного питання: чи, бува, нема у вас телички на продаж?

Після кількох обов’язкових реплік, господар запросив його до столу. Гість виставив на плетену скатертину пляшку горілки, та сам не сідав. Знавець весільного етикету, він відповідально враховував усі прикмети: сяде – справа не піде.

Господар відкоркував пляшку – все! Згоду на весілля отримано! Маршалок вийшов з хати та невдовзі повернувся з батьками нареченого.

Батько, перетинаючи поріг, примушений був нахилитися – зросту був такого, що мало не зачепився за приварцабок[4]. Та й мати була під стать йому. Питання про весілля вирішили того ж дня.

Агата була православна, Стась – католик. Але рідні тихо й мирно погодились на вінчання в костьолі. Благо, такий шлюб признавався обома конфесіями. Того ж таки дня уклали угоду про те, що батьки нареченого після весілля нададуть молодим у своєму будинку квартиру і стіл – протягом двох років.

Напередодні весілля, удосвіта, Стасів дружба[5] об’їхав усе містечко. На шию своєму коневі він повісив декілька дзвіночків, щоб його приїзд був чутний в кожному будинку.

Дружбу супроводжували музики. Був серед них молоденький грайек[6], що міг своєю грою розбурхати пристрасть навіть у самому цупкому серці. Зупиняючись біля будинків, дружба запрошував їх мешканців на весілля.

Весілля почалося у неділю. Зранку батьки вже виглядали нареченого. А Агату, за традицією, одягали в весільне вбрання: біле-білісіньке плаття, білі панчохи, білі черевики і довгу фату. І, як вона не хвилювалася, не забула взяти у жменю дві грудки цукру – для коня, що його мали впрягти у весільний візок.

Перед самим виїздом на вінчання молодих благословили батьки Агати, а сваха обсипала усіх присутніх осипанками[7]. Присутні хапали їх собі – за народними повір’ями, розтерті осипанки могли допомогти хворим людям і худобі. Мама Агати в костьол не поїхала – тільки батько. За обрядом він провів наречену через увесь костьол, підвів до Стася і передав свою дитину в його надійні руки.

– Я беру тебе за помічницю! – клявся молодий.

– Я беру тебе за помічника! – відказувала молода.

– Доки смерть не розлучить нас.

– Доки смерть не розлучить…

Нарешті молодят повінчали. Серед присутніх прошелестіло: «Яка гарна пара!». У свідка під час служби затерпла рука – доводилось тримати вінець досить високо через зріст нареченого. Весільна процесія попрямувала в дім молодого. Перед порогом Стась, мов пір’їнку, підхопив Агату на руки і заніс її до кімнати – так, за повір’ям, присипалась пильність лихих сил, аби не завважили на появу нової мешканки.

Гості вже аж слиною захлиналися, очікуючи повернення молодят з костьолу. Та й не дивно! Столи вигиналися від наїдків: коровай, смажене порося, холодець, бульйон з кльоцками, запечена курка… За обідом гості кричали: «Гіркий борщ! Гірка капуста!», – і вигукували доти, доки наречений не здогадався і не поцілував свою дружину.

Пісні, танці, веселощі точилися майже до ранку! Тільки тоді молодих з жартами та примовками відпустили до спальні і залишили наодинці. В спальні стояло величезне ліжко – усі меблі в домі були завеликі для Агати. Стосиком викладені були подушки – від великої до самої маленької. А під ліжком Агата побачила жменю бурштину – відганяти злих духів.

Агата досить швидко призвичаїлася в новій родині. Ввечері вона виходила аж до рогу вулиці зустрічати чоловіка з роботи.