— Знаю. Я ти дізнаєшся.
— Коли?
— Думаю, вже скоро, — Нінель Георгіївна втомлено, ніби у неї більше не було сили стояти, присіла на стілець.
— Піду я,… — Антону раптом стало нестерпно залишатися у цій кімнаті, цьому будинку, та було незручно зізнаватися у цьому.
— Так, звичайно. Я теж втомилася. Ляжу. А ти пляшку не забудь — пом’янеш колись і мене, стару…
— Та що ви! Прийду наступного разу, і вип’ємо з вами…
— Ні, ні… Це тобі! — вона всунула пляшку в широку й тверду руку Антона, обхопивши її своїми долонями, поплескала ніжно по ній одними пальцями і заглянула у його очі. — Йди, Антоне. І… нехай винний буде покараний.
— Велике спасибі. Ви собі навіть не уявляєте, як я вам вдячний.
І він вийшов, відчуваючи в душі якісь дивні, абсолютно суперечливі почуття. З одного боку, вона розривалася від гіркоти втрати, горіла вогнем від страху за себе, а з іншого — якийсь солодкий сироп подяки заливав усе це і, мабуть, розпалював вогонь ще більше, підживлював страх. Він і сам не знав, чого боявся. Щось невловиме і слизьке розливалося, а він зусиллям волі намагався усе це заморозити, перетворити на лід.
Сюрпризи продовжуються
— Марино Борисівно! Не раджу обманювати! Про що ви розмовляли з сестрою того вечора? Ви посварилися? А потім ударили її? Чим ви її ударили?
— Н-ні… Не я… І взагалі, я ж вам казала, що мене там не було!
— А хто, хто там був? І що він зробив? — Борейко вже нудило від цієї справи і всієї сімейки Шмідтів. Кожен з них (окрім бабусі, звичайно) мав причини і можливість убити дівчину. І кожен бреше. Навіщо?
Йдучи напролом повз перелякану синьо-рожево-зеленокосу красуню на ресепшен, пихкаючи й відсапуючись, Олександр Іванович не знав, що йому робити. Був злий і до краю обурений. Без стуку ввалився у кабінет татуажу, де працювала сестра убитої, і як був, у чоботях, пальто та шапці, що з’їхала набакир і щільно облягала круглу голову, сів на стілець напроти неї. Вона мала відповісти на його питання!
— Хто? Хто це був? Хто вбив вашу сестру?
— Це не я! Це мама. Але вона тільки…
— Що «тільки»? Марино Б… Ох, господи, що «тільки»?
Дівчина переривчасто і глибоко зітхнула. Пожувала губами слова, що вже готові були вивалитися з рота, і, присівши до столу на краєчок стільця, вимовила:
— Тільки не кажіть їй, що це я… Ну, що я настукала… Коротше, я чула, як Аліна лаялася з мамою. Мама кричала на неї, як скажена. Вона теж не хотіла, щоб Аліна виходила заміж за Антона.
— Теж? А хто ще не хотів? — здивовано глянув на неї Борейко, але питання залишилося без відповіді. А Марина Шмідт продовжувала сипати інформацією: