— Я не знаю. Наче біг хтось…
— Хто біг? Куди біг?
— Ну, до будинку біг. Схоже, Антон… Але я точно не знаю — темно було, а я поспішав, — молодий чоловік був уже весь мокрий. хоч викручуй.
«Треба відпускати малого, а то його ще інфаркт розіб’є, — пронеслося в голові. — Відповідай тоді за нього».
— Гаразд. Добре. Дякую, Валерію Борисовичу, ви нам дуже допомогли. З міста не виїжджайте. Якщо буде потрібно, ми з вами зв’яжемося.
— Д-дя-кую, — видихнув Валерій Борисович, піднявся й подріботів до виходу, на ходу витираючи спітніле обличчя.
«От так. Здав батька з усіма потрухами. А що? Тепер же він бізнес не відбере».
Борейко перечитував протокол допиту, робив маленькі позначки, та йому якось не вірилося, що батько міг убити дочку. Адже Аліна була його улюбленицею… Хоча йому вже доводилося спостерігати, як політичні амбіції цінувалися дорожче за життя, навіть життя членів сім’ї. Адже брехав Борис Мойсейович. Навіщо? «Може, все-таки Валєрик? Або Марина? Адже теж його діти. Мда. Слизько».
Я вдячний вам довіку
У перший же вільний вечір Антон вирішив зустрітися з Нінель Георгіївною. Давно знав, що бабусі Аліни, на відміну від її матері, він подобався. Коли Аліна вирішила познайомити його зі своєю родиною, Нінель Георгіївна єдина у перший же вечір не висловила прихованої агресії. Спочатку вона дивилася на нього уважно, потім задумливо, а згодом єдина з усієї родини почала ставитися до хлопця доброзичливо і навіть ласкаво.
По дорозі Антон зайшов у квітковий магазин і купив три великі жовті троянди — такі любила Аліна. «Нінель Георгіївні буде приємно ще раз переконатися, що я добре знав її онуку», — вирішив він і додав до троянд півкіло цукерок «Корівка», яким Аліна віддавала перевагу перед шоколадними.
Була тільки одна проблема: як він може прийти у будинок, де була вбита його кохана і всі думають, що вбивця — саме він? Тож перед тим, як іти до Шмідтів, Антон вирішив зателефонувати. І чи то доля поставилися до нього прихильно, чи Нінель Георгіївна чекала дзвінка, але як тільки він набрав домашній номер нареченої, після першого ж гудка у слухавці пролунав м’який спокійний голос Нінель Георгіївни:
— Алло.
— Здрастуйте, Нінель Георгіївно, — задихаючись від хвилювання, сказав Антон.
— А, Антон! Здрастуй, — цілком доброзичливо відгукнулася бабуся. — Як ти?
— Я? — уточнив хлопець, ніби хтось ще міг чути запитання. — Та не дуже…
— Розумію… Усім нам зараз важко. А що ти хотів, Антоне?
— Я… Я хотів би зайти до вас… подякувати.
— Подякувати? За що?
— За те, що ви переконали слідчого не заарештовувати мене. Ви єдина вірите, що я не вбивав Аліну.