— І що ти пропонуєш?
— Пропоную Антона поки що сховати, а самим знайти вбивцю.
— Знайти вбивцю? — Лавра аж підкинуло від обурення. — Ти що, знаєш, як шукати вбивць? У тебе є хоч якісь навички слідчого? Ти хоч маєш уявлення, як ведеться розслідування, скільки всього треба знати і вміти?
— Я не знаю. А ось ти, схоже, знаєш. Або можеш дізнатися — ти ж професор!
— Я — професор біології, Анжеліка. Я ботанік.
— Ботаніки теж розумні бувають. І не називай мене Анжелікою! — раптом розлютилася дівчина і зникла в кухні.
Антон з подивом подивився на друга.
— Не звертай уваги, — відповів Лавр на його німе запитання. — Так, зараз тобі треба поспати. Поживеш поки що у мене. Якщо поліція, тьху, міліція більше до мене не прийде, залишишся, поки ми щось не з’ясуємо. Все одно більше тобі йти нікуди… Я тимчасом подумаю, що можна зробити і до кого звернутися. Якщо полі… міліція прийде, опір не чини, щоб не зробити гірше. Я впевнений, що правда рано чи пізно відкриється.
— Краще рано, — мимоволі пробасив Антон.
— Звичайно, краще рано, — розсердився господар квартири. А ще краще, щоб цього взагалі не було!
І тут за дверима вибухнув дзвінок.
Борейко йде по сліду
— Ну, от і все, — розчаровано проказав Антон.
Лавр подивився на друга зі співчуттям і пішов відкривати двері. Ліка вибігла з кухні за ним.
— Не відкривай, — шипіла вона, — не відкривай!
Та було вже пізно.
— Вітаю. Лавр Георгійович? — запитав чоловік невеликого зросту, дуже втомлений і трохи розпатланий з виду.
— Добридень! — відповів Лавр, ширше відриваючи двері і пропускаючи чоловіка в квартиру. — Так, це я.
— Навіть не запитаєте, хто я і навіщо прийшов? — здивувався візитер.
— З вашого вигляду зрозуміло, що ви не спали всю ніч. А оскільки ваші люди вже тут побували, не бачу сенсу даремно коливати повітря порожніми запитаннями. Скажіть, як до вас звертатися, і давайте не будемо завдавати один одному неприємностей.