Я повернув у той бік голову. Поруч зі мною лежав Арнак. Я хотів підвестись, але не міг, такий біль проймав усе тіло. Роздивився. Ми лежали вдвох перед печерою. По сонцю я зрозумів, що зараз ранок.

— Де Вагура? — занепокоївся я.

— Пішов у ліс. Полювати і по зілля…

— А ти? Що з тобою?

— Він розідрав мені ногу. Не можу ходити. Мені пригадались останні хвилини боротьби з ягуаром, коли звір уже підім"яв мене під себе. Якби не відважний напад Арнака, хижак, безсумнівно, загриз би мене. Я з великою вдячністю глянув на енергійного хлопця.

— Ти молодець! — похвалив я його. — Ще мить і було б по мені!

— То було його останнє зусилля, пане, — відповів просто індієць.

— Дякую тобі, Арнак, — промовив я.

Хлопець вказав мені рукою на групу досить високих кактусів, яка піднімалася над чагарником кроків за триста від нас у південному напрямі.

— Бачиш? — запитав.

Там було багато чорних яструбів — одні кружляли в повітрі, інші сиділи на кущах.

— Тепер у них бенкет! — пояснив Арнак. — Він дотягнувся до того місця і там здох. Вагура помітив птахів… Пішов і знайшов його мертвого… Зняв з нього шкуру… Тепер птахи жеруть його м"ясо, а ми живемо…

Арнак усміхнувся, показуючи свої нещасні поламані зуби.

— Ми довго лежимо? — спитав я.

— П"ятий день, пане.

— Вже п"ятий день?! Я так довго спав?

Зі мною було дуже погано. Ягуар завдав мені кігтями глибоких ран на грудях і погриз м"язи лівого плеча, на щастя, не зачепивши кістки. У мене могло бути зараження крові і гангрена. Завдяки щасливому збігові обставин, Вагура лишився зовсім неушкодженим під час цієї пригоди. Колись у рідному селищі він допомагав чаклунові і дещо розумівся на зіллях. Це вміння тепер дуже пригодилося нам, і хто знає, чи не йому ми були зобов"язані своїм життям. Хлопець почав приносити з лісу різні ліки, з яких одні тамували кров, що дуже лилася з ран, другі запобігали зараженню, треті, влиті в рот, сприяли очищенню організму від отруйної погані. Арнак, поранений хоч і не тяжко, як я, проходив це ж саме лікування. В перші дні моє життя висіло на волоску, але якось я пережив це тяжке становище і, опритомнівши на п"ятий день, відчув, що найтяжчі хвилини вже позаду.

Пригода з ягуаром та її наслідки страшенно поплутали наші плани швидкого від"їзду з острова. Рани завдяки піклуванню Вагури загоїлись непогано, але здоров"я поверталось до мене черепашачою ходою. Сили відновлювалися дуже повільно: минали тижні і місяці. Треба було озброїтись величезним терпінням і лежати, весь час лежати.

Їжі у нас було досить, незважаючи на те, що один тільки Вагура ходив до лісу. Природа в необмеженій кількості давала нам фрукти, горіхи, овочі і корені. Зайчиків, правда, ставало все менше; здається, в нашій частині острова ми виловили їх. Взагалі з м"ясом у нас було сутужно, але ми якось обходилися без нього. Іти по черепах на західну сторону острова було далеко, а багате колись місце виведення їх на півночі було все ще пусте — Вагура переконався в цьому. Мабуть, ще не настав період парування.

Коли я отак цілими тижнями спочивав, змушений до бездіяльності, в голові моїй спливали дивні думки. Дивлячись на заклопотаного Вагуру, без допомоги якого я загинув би з голоду, часто розмовляючи з Арнаком про його рідне плем"я, я переживав у собі великі зміни. Тануло в мені колишнє недоречне упередження до індійців.