Море було настільки спокійне, що місцями нагадувало гладінь велетенського озера. Але, вийшовши приблизно на середину протоки, ми помітили менше ніж за півмилі поперед себе смугу моря, вкриту якимись зморшками, немовби численними дрібними хвилями. Це місце відрізнялося від решти поверхні густим темносинім кольором. Індійці були занепокоєні.

— Невже там віє вітерець? — вказав я перед собою.

— Ні, Яне, то не вітерець, — відповів Арнак, — То течія. Ми знаємо її.

— Значить, незабаром почнеться забава?

— Ой, почнеться!

Ми підкріпилися кукурудзяними перепічками і солодкими жовтими фруктами, нашими «райськими яблуками».

На веслах сиділи, як і раніше. Я біля лівого весла, бо з мого боку треба було дужче налягати, щоб протистояти силі течії, Арнак біля правого, Вагура позаду на кормі. Зрозуміло, то ми, гребці, сиділи спиною вперед, отже, небагато знали, що діється за нами, але незабаром по веслах відчули якісь зміни. Течія води немовби притримувала їх невидимими лапами, гребти треба було дужче, та й Вагура твердіше ставив кермо, щоб не збитися з курсу: ми входили в течію.

Течія йшла немовби широкою на кілька миль річкою зі сходу на захід, уздовж землі, яку ми вважали за материк. Чим далі ми входили в її вир, тим сильнішою вона ставала. Вода з голосним булькотінням билась об стовбури плоту. Ми не змогли утриматись на визначеному курсі, незважаючи на надлюдські зусилля. Течія не тільки збивала нас убік, на захід, але, крім усього, обкрутила пліт раз і другий, немов жартуючи з ним.

— Це нічого! — вигукнув я до товаришів, витягуючи на мить весла з води. — Не тратьмо даремно сил. Що ж з того, якщо течія на кілька миль відкине нас на захід? Мірно, терпляче веслуймо в напрямі до материка, і остаточно проб"ємось поволі крізь цю диявольську течію…

— А чи витримає пліт? — запитав Вагура, з недовір"ям дивлячись на стовбури. — Як тріщить!

Справді тріщав. Натиск вирів, які налітали один на одного створював серйозну небезпеку. Пліт міг розпастись, і нічим було цьому зарадити. Ліани для зв"язування стовбурів ми вибирали якнайміцніші, і вони поки що тримали непогано. Можна було вірити, що витримають до кінця.

Неповороткий пліт став нарешті іграшкою морських вирів, які шарпали його з усіх боків. Коли ніс його був спрямований до материка, ми веслували щосили, щоб хоч трошки наблизити його до мети. Це була важка праця, бо течія — поривчаста, але я чомусь ні на хвилину не втрачав надії.

— Ми все ж таки наближаємось до материка! — зауважив я. — Тільки б не втратити сил!

Індійці стверджувально кивали головами. Кокосові пальми, які росли на материку, все виразніше піднімали свої широкі султани над нижчими заростями.

— Лишилося тільки три милі, щонайбільше чотири! — визначив я простір, який відокремлював нас од бажаного берега.

Товариші нічого не відповіли, з неприхованою тривогою стежачи, як пліт дрейфує на захід. Ми вже минули південне узбережжя Острова Робінзона і плили на рівні його західних берегів.

— Тоді ми так само мчали, — буркнув Арнак. — Зараз нас підхоплять змінні течії…

На жаль, його слова надто швидко справдилися.

Далі на заході материк раптом обірвався. Лінія узбережжя різко повертала там на південь, і океан у цьому місці утворював глибоку затоку. З цієї затоки на північ ішли сильні течії; впадаючи в західну течію, яка несла нас, вони утворювали вири, а потім усі ці бурхливі маси води ішли на північ.

Перш ніж потрапити в цей котел, ми одчайдушно веслували, щоб якось пробитися на південь, але чим же були наші весла супроти того пориву води, який мчав нас? В цьому пеклі вируючих вод пліт витримав випробування на міцність, але намір наш добратися до материка, на жаль, зазнав повної поразки. Течії з нестримною силою відкидали нас од мети і несли на північ.