— А чи живуть там люди?
— Аякже, є там, здається, якісь англійські колоністи, але колись острів був незаселений, так мені казали…
— Усе сходиться. Значить, там, на Тобаго, жив Робінзон?
— О, Джонні, хіба ж я знаю! Може, так, а може, й ні…
Ми робили різні припущення, але насправді важко було сказати з певністю, в якому місці серед цієї безлічі островів і острівців розбилося судно Робінзона.
Тимчасом на нашому кораблі з кожною милею всі ставали пильнішими, бо ми входили у води французьких островів, де можна було натрапити на бажану здобич. Відомо було, що поблизу Гваделупи перетинаються траси різних суден, не тільки французьких, але й датських і голландських.
Одного дня з-за горизонту показалися паруси, але виявилось, що то ціла флотилія добре озброєних кораблів, і нам треба було якнайшвидше тікати, щоб самим не вскочити в халепу. Збентежений невдачею, капітан вирішив тоді піти далі на південь, на шляхи іспанських кораблів, де, мовляв, здобич легша, а усміхнулося б щастя — то й цінніша.
— Найкраще мати справу з іспанцями! — вигукував наш боцман в рідкі хвилини доброго настрою. — Приємно різати їм горлянки, а срібла у них — цілі гори!
Я аж зубами скреготав, що так легковажно вліз у цю підлу компанію, але вихід був тільки один: вдавати байдужого і цим приховувати своє обурення. До того ж пірати похвалили мене за вправність, бо в обходженні з гарматою і в прицілюванні я робив нібито незвичайні успіхи.
Поблизу Гваделупи ми пропливали повз інший острів, значно менший, хоч такий же гористий і вкритий лісом.
— Може, це Мартініка? — запитав я Вільяма.
— Ні, брате. Мартініка лежить трохи далі на південь, а це Домініка. Ми, англійці, давно вже гостримо зуби на неї, але ще не один лоб розіб"ється об скелястий берег цього острова, поки ласий кусень попаде нам.
— Хіба такі важкі підступи до острова?
— Підступи як підступи. Та на острові сидять вошиві індійці, які захищаються, мов дияволи, — до них неможливо підійти.
— Гей, Вільяме! — вигукнув я здивований. — Чи ти часом не помиляєшся? Я думав, що на всіх Малих Антільських островах індійців уже давно геть винищено…
— Well[3], винищено на багатьох островах, але не скрізь. Це Домініка. Якщо за два-три дні ми щасливо пройдемо Мартініку, то побачимо острів Сент-Люсія. На ньому теж сидять караїби, немов за своїх добрих давніх часів. Наступний острів на півдні, Сент-Вісент, — і там те ж саме. І там лютують індійці, а білий, що потрапив би на їх берег, може прощатися з світом. Не раз ми причалювали туди озброєною групою, щоб піймати невільників для наших плантацій, але вони, бестії, захищалися так завзято, що у нас швидко відпало бажання ловити їх. Ну, та дійде колись черга і до цієї погані…
Я завжди ставився до індійців вороже, бо як віргінський прикордонний житель наслухався багато скарг на них, а батько мій за молодих років сам воював з ними в загонах Бекона, але тепер мені важко було поділити ненависть Вільяма до жителів цих островів. На своїй землі вони сиділи тихо, мов миші, нікому не роблячи зла. Чи слід дивуватися, що, не бажаючи йти в неволю, страшнішу, мабуть, ніж сама смерть, вони чинили такий завзятий опір? А може, ці дикуни відчували всяке ярмо так само болісно, як я, як кожен з нас?
— А вони людоїди, ті, на островах? — запитав я товариша.
— Звісно.
— Звідки це відомо? — допитувався я.