Ультиматум

Сьомий блокпост 34-го батальйону розташувався біля самих околиць Горлівки. Небезпечне місце в долині, сєпарам у бінокль усе видно, а бійців — лише шістнадцять чоловік.

— Мужики, а як ви тут виживаєте взагалі? Вас уже сто разів могли в землю загорнути.

— Старший у нас продуманий. Він на КПП проїжджаючих місцевих жителів попередив, що якщо на позиції хоча б одна міна чи снаряд прилетить, ми розвернемо свою Рапіру[9] і знесемо он оті дев’ятиповерхівки к бісовій матері.

– І що, допомогло? Сєпари повелись?

— Ясна річ! На кацапському опорніку напроти майже половина бандитів — місцеві, і живуть саме в тому мікрорайоні. А після усіх жидобандерівських звірств, про які вони щодня слухають у випусках кремлівських новин, наше делікатне попередження навіть сумнівів не викликало. Ми ж хвашисти! От і підтримуємо тепер імідж карателів[10].

Обмін полоненими

Майорськ під Горлівкою — на нейтральній території. З одного боку — перший клапан 34-го батальйону, з іншого — сєпарський опорний пункт[11]. Для місцевих бариг — золоте дно. Бандюки скупляють самогон (у них заборонене спиртне) і цигарки (у них набагато дорожче). Наші теж скупляють самогон і цигарки, але по іншій причині — до найближчого магазину позаду біля десяти кілометрів, пішки ходити далеко.

На клапані пропав боєць. Наче щойно був. Їв, пив, курив, мив тарілку, травив анекдоти, і — немає. Містика якась! Або диверсійна група противника. Витримали паузу в кілька днів, а далі повідомили куди треба й почали готувати документи на «зниклого безвісти». Коли з"являється пропажа. Без зброї, у самих трусах, розбита губа й купа синців.

— Ти де був?

— У полоні.

— …? А як…?

— Набили і відпустили.

… Якось за кілька тижнів перед цим.

Під самими нашими позиціями чергові помітили недороса. Аватар просто заблукав. Забрали автомат, телефон, примусили з"їсти шеврон даунбаса і пробували допитувати. Та якраз! Дрібний попихач, алкаш зі стажем, та ще й еталон боягузтва. Плакав, розмазував соплі, клявся мамою, що більше не буде воювати з укропами. Розказав усе, що пам"ятав від першого класу по вчорашній день, тобто майже нічого. От що з цим ідіотом робити? Повідомити СБУшникам? Доведеться цілу ніч охороняти, а потім ще й везти в Дзержинськ. Пристрілити й прикопати охочих не знайшлося — якось шкода, воно й так чмо нікчемне. Роздягнули до трусів, дали ще кілька копняків і… вигнали к бісу.

Потім в новинах повідомили:

— Спільними зусиллями Генерального штабу, СБУ та народних депутатів із полону терористів визволено ще одного військовослужбовця Збройних сил України. Боєць зазнав тривалих моральних знущань та фізичних тортур. У даний час його життя і здоров’я поза загрозою, з постраждалим працюють психологи.

Мінські домовленості в частині обміну полоненими — таки да. Діють. На найвищому рівні.

Як отримати грошову винагороду