— Навіщо ти показуєш його мені? Я не читаю чужі листи.

Вона невдоволено стиснула губи, проте лист узяла, розгорнула і почала читати. Не вимовила жодного слова і навіть не глянула на Анну.

— І що ви на все це скажете? — спостерігаючи, як обличчя Терези дедалі дужче похмурніє, Анна мимоволі насторожилася. — Я розумію, що це не моя справа і що це було давно, але тепер я належу до вашої родини і маю право знати правду.

— Ти показувала лист Адамові? — не дочекавшись, доки Анна договорить, на півслові перебила її Тереза. — Не думаю, що це мудро.

— Ні, не показувала. Вирішила насамперед дати почитати вам.

Тереза з очевидним полегшенням перевела подих.

— І правильно зробила. Не варто витягувати на світ Божий такі історії. Там взагалі нічого особливого не було. Анеля ніколи б не опустилася до позашлюбного зв’язку. Це мій брат уже по декількох роках після одруження почав бігати по коханках. У Анелі виникли проблеми з виношуванням дітей, вона трохи віддалилася від нього, і Адам… Ну, ти ж розумієш, про що я кажу?

Мало що розуміючи, Анна здивовано глянула на Терезу.

— Ви звинувачуєте свого брата? А якщо це вона перша і…

Тереза обірвала її, не дослухавши.

— Ліпше взагалі не чіпати цієї теми. Свого часу історія й без того сприймалася надто гостро. Адам навіть поставив під сумнів своє батьківство щодо Люцини. Ти хочеш усе це ворушити? Тобі не шкода дитини? Хочеш, щоб Адам думав, ніби Люцина не його донька?

— На Бога… Навіщо мені таке, — Анна на мить замовкла і виразно глянула на Терезу. — А це правда? Невже Люцина…

— Побійся Бога. Як таке може бути правдою? Люцина — донька Адама. Просто вона надто сильно подібна на маму. І знаєш, облишимо цю розмову. Невже тобі хочеться нових проблем для родини?

Анна заперечно хитнула головою.

— Аж ніяк. Просто я всього того не знала, а цей лист потрапив мені під руку, і я подумала…

— Добре, що на нього наштовхнулася ти, а не Адам. Менше проблем буде.

Анна ще й рота відкрити не встигла, як Тереза підійшла до каміна і кинула лист у вогонь.

— Повір мені, це найкраще вирішення проблеми. Є ще листи?

Заперечно хитнувши головою, Анна спокійно подивилася Терезі в очі. Аякже, віддасть вона їй листи. Десь так… Та нізащо. Хоча раціональне зерно в її словах є. Хай би що там собі думав Адам, хоч як би воно було насправді, але краще не чіпати цієї теми. І без того Люцина надто вразлива й емоційна дівчинка, а непевне становище стане для неї занадто сильним потрясінням. Та й яка тепер різниця, хто насправді її батько. Іноді краще чогось взагалі не знати. Тереза так очевидно намагається вигородити покійну дружину Адама, що мимоволі прислуховуєшся до її думки. Вона не дурна жінка і добре знає, що робить. Очевидно, тут ідеться не про віру чи правду, а про бажання зберегти таємницю. Дуже, між іншим, справедливе бажання.

Жодним словом не обмовившись перед Адамом про свою знахідку, Анна, проте, ті сім листів, які все ще залишалися, не спалила. Трохи подумавши та пригадавши, як колись приходила до Анелі й як та висміяла її розповідь про стару ляльку, розшукала цю, вже цілком понищену і забуту дітьми іграшку, обережно розпорола тулуб та зашила в цей своєрідний сховок компрометуючі листи Анелі. Така собі специфічна сатисфакція за минулі образи. Ляльку заховала не лише на найвищу полицю в шафі, але й заштовхала якнайдалі від сторонніх очей. Цілком виразно тепер розуміла лише те, що причин для суперечок та ворожості між Адамом та Анелею було більше, ніж достатньо. Її кохання до Адама — це далеко не єдина прикрість у тому шлюбі. Може, навіть її провина не аж така велика, як видавалося раніше. Не було б її кохання до Адама — було б щось інше. Якусь внутрішню потребу в щирих та сердечних стосунках Адам таки мав. Особливо після того, як довідався про якщо й не про фізичну, то напевно про емоційну зраду дружини.