Діти росли. Еля вже не просто добре ходила, а бігала будинком, як маленький буревій, анітрохи не турбуючись, що перевертає догори дном усе помешкання. Не відставала від неї і Яніна, яка тепер була така ж жвава та непосидюча, як і зведена сестра. З ранку до ночі їхні маленькі ніжки тупотіли в кожному закутку і не дозволяли дорослим ані на хвилину забути про те, що наслідки таких пересувань можуть бути вкрай непередбачувані та катастрофічні.
Зрештою, будинок давно не виглядав таким, яким Анна побачила його вперше. Від колишньої пустки, ідеального стану та необжитості не залишилося нічого. Не завадило б навіть виправити збитки, яких зазнав будинок від перебування в ньому чотирьох дітей, тепер не надто маленьких. Навіть найменші дівчатка досягли того віку, коли їх треба вчити не так говорити, як хоча б іноді мовчати. Грайливі, жваві, вони, як пустотливі кошенята, безперервно залазили в якусь шкоду. Належали до того типу дітей, про яких кажуть: «Де не посій, там вродиться», і так звикли одна до одної, що вже й не могли перебувати нарізно. Разом бути вони теж не могли, бо постійно сварились і затято бились, але варто було розтягнути їх по різних кутах, насварити і заборонити бавитися разом, як за чверть години вони сумували одна без одної та з готовністю пробачали найтяжчі образи.
Яся була трохи нервовішою і швидко впадала у гнів, проте саме вона з більшою готовністю йшла на замирення і легше відходила від образ, а Еля навіть у такому юному віці довше пам’ятала кривду і була потайною дитиною, — не завжди знаєш, що собі надумала і як відреагує на подію чи слова. У результаті ці діти чомусь найкраще могли порозумітися саме одна з одною, а не з кимось зі старших дітей чи дорослих. У підсумку їм вдавалося так перевернути будинок та подвір’я, що виникало враження, ніби тут бавилося щонайменше семеро дітей, а не дві маленькі дівчинки.
Але і це ще півбіди — гірше, якщо в будинку раптом ставало надто тихо. Це означало: треба негайно все кидати і дивитися, що накоїли дві малі збиточниці. Іноді Анна не знала — сміятися їй чи впасти в нерви і дати їм добрячого прочухана.
З Люциною таких проблем ніколи не виникало. Та завжди була на диво чемною і розсудливою дівчинкою, хоча й потребувала значно більше уваги та ласки, аніж молодші діти. Навіть тепер, у десятилітньому віці, іноді була надто вразливою і не впевненою в собі. У такі моменти Анні завжди хотілося щось зробити для цієї дитини, розрадити, потішити так, щоб вона усміхнулася. На щастя, Люцина не замкнулася в собі й легко йшла на контакт. На відміну від Войцеха, не лише не виказувала жодної неприязні до мачухи, але й ставилася прихильно.
Та й Анна з кожним днем дедалі дужче прив’язувалася до дівчинки. Їй подобалося розмовляти з Люциною, разом щось робити, допомагати з рукоділлям, дивитися, як гарно та малює, слухати, як бере уроки гри на фортепіано. Без сумніву, Люцина успадкувала талант і музичний слух своєї мами і зараз доволі віртуозно виконувала складні твори. Тішилася з успіхів цієї дівчинки дужче, аніж колись зі своїх власних, і з гордістю розповідала про них усім, хто тільки захотів її слухати. Поводилася так, ніби Люцина була її власною дитиною, і моментами навіть забувала, що це не так. Згадувала, хто ця дівчинка, лише тоді, коли мимоволі зауважувала, як сильно вона подібна на свою маму, але це навіть тішило Анну. Якби вдалася в Адама, то нічого особливого в її зовнішності не було б. А Люцина подібна на маму, тому вже тепер надзвичайно гарна. З великими фіалковими очима, з темним хвилястим волоссям, з гарної форми носом та ротом, з білосніжною шкірою, доволі висока на зріст, але витончено делікатна та струнка. Колись ця маленька дівчинка перетвориться на справжню красуню і чоловіки млітимуть від одного її погляду. Добре, що Бог не обділив її розумом та розважністю. Вона ніколи не втрапить у халепу. Не по літах мудра, Люцина дедалі частіше дивувала Анну несподівано глибокими та розсудливими судженнями. У такі моменти Анна мимоволі жалкувала, що майже нічого не знає про її маму. Напевно, це була надзвичайна жінка. Незрозуміло лише, чому вони з Адамом не могли жити у злагоді. Напевно, це запитання, на яке вже ніколи не отримати відповідь. Хоча дуже ймовірно, що жодної таємниці там нема. Адже буває, що двоє цілком нормальних людей не здатні жити разом. Якщо зникає кохання або його ніколи не було, то чи варто дивуватися, що з’являються проблеми, непорозуміння чи неприйняття. На розрахунку, розумі чи взаємній вигоді далеко не заїдеш, а якщо й спробуєш, то чи не занадто високу ціну доведеться заплатити? Зрештою, у кожного свої пріоритети та цінності. Якщо не знаєш, що таке кохання, то й життя без нього цілком комфортне. Тут можна побажати лише того, щоб ніколи не відчув кохання, бо воно так зриває дах і призводить до таких катастрофічних наслідків, що й ворогові не побажаєш. Окрім того, Адам взагалі не надто легкий до життя чоловік, і його теж треба вміти витримати. Якщо не любиш такого чоловіка понад усе на світі, такі звершення до снаги не кожній жінці. А Анеля була ще й пані з гонором та сильним характером. Такі риси не завжди легко приймаються чоловіками. Хоча щось Анні підказувало, що в Анелі якраз вистачало мудрості приховувати особливості свого характеру і поводитися доволі раціонально та мудро. Принаймні, вона не розмінювалася на дрібні амбіції. Навіть іще одну дитину зуміла зачати від Адама. В її ситуації для того теж треба було переступити через себе і проковтнути образу заради збереження родини. Не мала певності, що теж зуміла б так мудро повестися, а тому мимоволі відчувала повагу до покійної дружини Адама. Зрештою, хіба їй про це судити? Як не крути, а роль жінки, яка втручається в чужу родину і будує своє життя на чужому нещасті, не є привабливою. Всі довкола завжди це пам’ятатимуть. Навіть тоді, коли будуть про це мовчати.
Розпитувати Терезу, а тим паче Адама про Анелю Анна не наважувалась, а тому врешті змирилася з тим, що майже нічого про неї не знає.
Якось вранці, шукаючи домашній рахунок, який вела ще минулого місяця і який конче мусила знайти саме сьогодні, Анна повитягувала з невеличкого жіночого бюрка у своїй кімнаті спочатку всі папери, тоді, перевіряючи, чи не завалився рахунок за шухляди, ще й їх. Нічого не знайшовши, вклякнула перед бюрком[45] на коліна і рукою спробувала намацати, чи нема в щілині позаду шухляд якихось папірців. Здається, немає. Лише павутина та пилюка.
Анна вже хотіла підвестися з колін, аж раптом відчула під рукою якусь заглибину в дошці. Таємний сховок? Цікаво. Адже це бюрко колись належало Анелі.
Ані хвилини не завагавшись, Анна ножем для розрізання конвертів спробувала відсунути дошку вбік і з подивом відчула, що та подається. Цікаво. Вкрай цікаво.
Діставши дошку, Анна засунула руку якнайдалі й намацала пальцями згорток паперів. Навіщо їх тут сховали? Щоб ніхто не знайшов? Вона витягнула папери назовні й спробувала роздивитися. Листи якісь, чи що? Всі у пилюці й павутині. Довго тут пролежали.
Вона спантеличено глянула на пожовклі аркуші паперу. Куди вже гірше — читати чужі листи. Особливо якщо це листи покійної людини і якщо в них приховані особисті таємниці.
Анна нерішуче витягнула один із листів і боязко розгорнула. Ім’я того, хто писав все це, було їй невідоме, проте це не здивувало. Напевно, хтось із минулого Анелі. Але хто?
Майже здогадавшись, від кого заміжня жінка може ховати листи в таємному сховку свого бюрка, Анна злякано глянула на папери. Ні, їй таке категорично не можна читати. Анеля все одно вже померла, і аж ніяк не колишній коханці її чоловіка витягувати на світ Божий такі таємниці. Краще якомога швидше все це спалити. Не приведи Господи, щось із того потрапить до рук Адама. Таємниці, які ховаються у старих листах, іноді спроможні перевернути життя всіх довкола. Їй того хочеться? Аж ніяк.
Анна розгублено глянула на листи, які зараз лежали в неї на колінах, і ледь закусила губу. Суто жіноча цікавість боролася в ній зі шляхетними порухами душі, і останні зазнали грандіозного фіаско.
Обережно розгорнувши перший-ліпший лист, Анна пробігла поглядом по рядочках, а тоді, захопившись, на одному подиху прочитала всі вісім листів, які нещодавно видобула зі сховку. Чоловіка, який писав усе це, вона не знала, але те, що він кохав Анелю, не викликало в Анни жодного сумніву. Не могла лише зрозуміти, чи та з ним спала. У листах не було нічого, що би вказувало на очевидний адюльтер. Лише обережні натяки на взаємність почуттів і якісь таємні зустрічі. Невже в дружини Адама був коханець? Ніколи б не подумала.
Перевівши подих, Анна склала листи і знов поклала їх собі на коліна. Судячи з дати написання, все це було дуже давно. Ще до народження Люцини. Цікаво, а Адам знав? Може, саме зрада дружини і стала причиною непорозумінь у їхній родині? Хоча… Навряд чи Адам взагалі мирився б із таким. З його характером це майже нереально. Напевно, він нічого не знав. Чи, може, таки знав?
Заховавши листи поміж власних паперів, Анна цілий тиждень почергово мучилася докорами сумління, безліччю запитань та припущень, бажанням показати листи Адамові й наміром якомога швидше їх спалити. Врешті не витримала і, вибравши серед листів найбезневинніший, наважилася на розмову з Терезою.
— Мушу дещо вам показати, — вона витягнула лист і простягнула його сестрі Адама. — Не знаю, що це таке. Знайшла поміж старих паперів Анелі. Може, ви щось знаєте? Це лист від чоловіка.
Тереза якось дивно глянула на Анну.