— А ще сумно.

— Сумно?

Доктор Престон-Гол важко зітхнула й відклала записник на старовинний кавовий столик біля свого крісла.

— Ти бачив, як чоловік, якого ти мав захищати, помер на твоїх очах, а потім репортерка всерйоз заявила про те, що вбивця планує вбити тебе всього лише за два тижні, і все, що ти можеш сказати мені, — це, що тобі «погано» і «сумно»?

— Розлючений? — спробував Вульф, вважаючи, що в нього все добре.

Здавалося, доктора це зацікавило. Вона знову взяла свій записник й підсунула його ближче.

— То чи відчуваєш ти гнів?

Якусь мить Вульф обмірковував запитання.

— Та ні, не схоже.

Доктор опустила записника. Він зісковзнув із мініатюрного столика на підлогу.

Очевидно, вона розізлилася.

Відтоді, як його поновили, уранці щопонеділка Вульф їздив до обштукатуреного таунхаусу на Квін Анназ Ґейт. Доктор Престон-Гол була консультантом міської поліції Лондона з психіатрії. Її непомітний офіс, рекламою якому слугувала лише скромна латунна табличка з ім’ям біля вхідних дверей, розташовувався на тихій вулиці всього у трьох хвилинах ходьби від Нового Скотленд-Ярда.

Присутність доктора лише прикрашала витончене приміщення. Зараз їй було трохи за шістдесят, і з роками вона ставала все елегантнішою, убрана у стриманий одяг і піднявши сиве волосся у ретельно продуману зачіску. Від неї віяло владою: образ директорки школи, який так міцно вкорінювався у свідомість дітей у надто ранньому віці, ніколи не вдасться позбутися в дорослому житті.

— Скажи мені, сни повернулися? — запитала вона. — Оті про лікарню.

— Це ви кажете лікарня, а я кажу — божевільня.

Доктор зітхнула.

— Лише, коли я сплю, — сказав Вульф.

— Тобто?

— Не тоді, коли я можу цьому зарадити. І насправді, я б не називав це снами. Це нічні кошмари.

— А я б не називала їх нічними кошмарами, — заперечила доктор Престон-Гол. — У цих снах немає нічого страшного. Ти проектуєш на них свій страх.