— Дай, я допоможу тобі лягти.

— Гаразд. Слухай, не давай їй зрозуміти, що я здатен хоча б на це.

— Гаразд, — погодився я. — А тепер заспокойся. Відпочинь.

— Я хочу розповісти тобі якомога більше до того, як вона знову повернеться сюди, — похитав головою він. — А вона обов"язково повернеться, можеш мені повірити.

— Ти точно знаєш?

— Так. Вона не людина, і вона більше налаштована на нас обох, ніж коли-небудь це робили блакитні камені. Я не розумію дії твоєї магії, але у мене є своя, і я знаю, що вона мені говорить. Хоча розбиратися з цим завданням я почав через твоє питання про те, ким вона була. Ти вже обчислив її?

— Ні, не повністю.

— А я знаю, що вона може міняти тіла, немов сукні, і може подорожувати по Відображеннях.

— А імена Мег Девлін і Джордж Хансен для тебе щось означають? — запитав я.

— Ні. А повинні?

— Не думаю. Але впевнений, що вона бувала в їхніх тілах.

Я залишив пропущеним Дена Мартінеса, не тому, що він вступив в перестрілку з Люком, і повідомлення про це викликало б у нього ще більшу недовіру до неї, а тому, що не хотів давати йому знати, що мені відомо про партизанську базу в Нью-Мексико; я відчував, що згадка про Мартінеса може повести його думки в цьому напрямку.

— Вона була також і Гейл Лампрен.

— Твоєю подружкою по університетських днях? — Уточнив я.

— Так. Я відразу помітив, то в ній є щось знайоме. Але осяяло мене тільки потім. У неї всі дрібні звички Гейл — те, як вона повертає голову, як жестикулює руками і дивиться, коли говорить. І потім, вона згадала дві події, у яких був один загальний свідок — Гейл.

— Схоже, що вона хотіла, щоб ти знав це.

— Я вважаю, що вона дійсно хотіла цього, — погодився він.

— Цікаво, чому ж тоді вона просто не взяла і не виклала все навпростець?

— По-моєму вона не може. Можливо, на неї накладено якесь закляття, та тільки про це важко судити, адже вона не людина, — вимовляючи ці слова, він крадькома глянув на двері. — Перевір ще разок.

— Як і раніше чисто, — доповів я. — Тепер, що стосується…