Хоча б Фіона. Але, втім, вона пізніше брала участь в моєму повернення в це Відображення з Амбера і навіть відвезла мене після мого вечора з Мег. І здавалася анітрохи не менше здивованою ходом подій, ніж я.

Лайно… У житті зустрічається досить дверей, які не відкриваються, коли ви в них вламуєтесь, і розміщені вони поперемінно з тими, які відкриваються тоді, коли тобі цього зовсім не хочеться.

Я повернувся і постукав у двері спальні, і Флора дозволила мені увійти. Вона сиділа перед дзеркалом і накладала косметику.

— Як твої справи? — Запитала вона.

— Не дуже. Насправді ж абсолютно незадовільно, — я коротко виклав їй результати своїх дзвінків.

— Так що ж ти збираєшся робити тепер? — Поцікавилася вона.

— Зв"язатися з Рендомом, — відповів я, — і ввести його в курс справи. Мені здається, він відкличе мене в Амбер і побажає вислухати всі подробиці. Тому я зайшов попрощатися і подякувати за допомогу. Вибач, якщо я розбив твій роман.

Вона знизала плечима, все ще сидячи спиною до мене і роздивляючись себе в дзеркало.

— Не турбуйся…

Кінця її фрази я не розчув, хоча вона продовжувала говорити. Мою увагу різко відвернула спроба контакту через Карту. Я налаштувався на прийом і почекав. Відчуття посилилося, але присутність викликаючого не проявлялася. Я відвернувся від Флори.

— Мерль, що це? — Почув я потім її голос.

Я підняв руку, зробивши їй знак помовчати, оскільки відчуття інтенсифікувалося. Здавалося, я вдивлявся в довгий чорний тунель, в протилежному кінці якого нічого не було.

— Не знаю, — відповів я Флорі, викликавши Логрус і узявши керування одним з його відгалужень. — Привид? Це ти? Ти готовий поговорити? — Запитав я.

Відповіді не було. Я відчув холодок, все ще залишаючись в стані очікування. Ніколи раніше я не відчував нічого подібного. Насувалося сильне відчуття, що якщо я зрушу, мене кудись переправлять. Чи не було це викликом? Західніше? Що б це не було, я вирішив, що тільки дурень прийняв би таке запрошення від невідомого. Після того, що я дізнався, кінцем тунелю цілком могла опинитися Кришталева печера.

— Якщо щось потрібно, — сказав я, — тобі доведеться зробитись видимим і звернутися до мене. Я перестав ходити на побачення із зав"язаними очима.

Тут просочилося відчуття присутності, але ніяких натяків на особистість викликаючого.

— Гаразд, — сказав я. — Я не піду, а у тебе немає повідомлення. Єдине, що мені ще приходить в голову, це те, що ти просиш провести тебе до мене. Якщо це так, проходь.

Я простягнув порожні з вигляду руки, але з непомітним зашморгом, виповзаючим на бойову позицію по правій руці, і з невидимою, але смертельною логрусовою блискавкою в правій. Це був один з випадків, коли ввічливість вимагала застосування професійних навичок.

У темному тунелі, здавалося, почувся тихий сміх. Однак, він, звичайно ж, був тільки уявної проекцією, холодний і безстатевий.

— Твоє запрошення звичайна хитрість, — дійшло потім до мене. — Бо ти не дурень. І все ж, я припускаю, що ти сміливий, раз так звертаєшся до незнайомця. Ти не знаєш, з чим зіткнувся, і все таки очікуєш його. І навіть запрошуєш його.