Вона уважно на мене подивилася.

— На курця трави ви не схожий.

— Бо я її не курю.

— У мене є місця для чотирьох пожильців, і лише одне з них уже зайняте. Міс Екерлі. Вона бібліотекар. Я здаю по одній кімнаті, проте вони набагато кращі, ніж у мотелі. Та, яку я вам запропоную, — на другому поверсі. У ній є свій туалет і душ, кімнати на третьому поверсі таких вигод позбавлені. Ще там є сходи на зовнішній стіні — зручно, якщо надумаєте привести милу подругу. Проти подруг я нічого не маю, бо сама доволі мила і дружньо налаштована. У вас є мила подруга, містере Джонс?

— Так, але цього літа вона працює в Бостоні.

— Що ж, може, ви з кимось познайомитеся. Знаєте, як у пісні співається? Кохання навколо нас.

Почувши це, я тільки всміхнувся. Навесні сімдесят третього думка про те, щоб покохати когось, крім Венді Кіґан, була мені цілковито чужа.

— Думаю, у вас буде машина. Паркувальних місць для чотирьох квартирантів на задньому дворі лише два, тому щоліта в нас незмінне правило — хто перший приїхав, того й місце. Ви приїхали першим, тож, напевно, і місцем скористаєтесь. Якщо ваша поведінка мене не влаштує, вам доведеться шукати собі інше місце. Справедливо?

— Так, мем.

— Добре, бо такі в мене правила. Платите, як завжди: за перший місяць, за останній, завдаток на компенсацію збитків. — Вона назвала суму, яка теж здалася мені справедливою, проте мала завдати відчутного удару по моєму рахунку в Першому Нью-Гемпширському трасті.

— Ви приймете чек?

— А його можна буде перевести в готівку?

— Так, мем, думаю, так.

Місіс Шопло закинула голову назад і розсміялася.

— Тоді я його прийму, звісно, за умови, що ви схочете жити в тій кімнаті після того, як її побачите. — Вона загасила цигарку і підвелася. — До речі, нагорі курити не можна — це через страхування. Тут, коли з’їдуться квартиранти, теж курити не можна буде. Це пов’язано з чемним ставленням до ближнього. Ви знаєте, що старий Істербрук запроваджує заборону куріння в парку?

— Я про це чув. Думаю, він втратить багато грошей.

— Попервах, може, й так. Та потім усе надолужить з лишком. Я на Бреда готова поставити. Він тямущий дядько, карні-від-карні. — Я хотів був спитати, що це означає, та вона вже пішла вперед. — Глянемо одним оком на кімнату?

Погляду одним оком було достатньо, щоб зрозуміти, — кімната мене влаштує. Ліжко було великим (чудово), вікно виходило на океан (ще краще). Ванна була якоюсь несерйозною: такою крихітною, що, коли сідав на унітаз, ноги опинялися в душі, але студентам коледжів із крихтами заощаджень перебирати не доводиться. Проте вирішальним аргументом став краєвид. Такий, що навіть багатії, які володіли літніми будиночками на Гевенз-Біч, навряд чи мали кращий. Я уявляв, як привезу сюди Венді, ми з нею милуємося океаном, а потім… на тому великому ліжку під постійний сонний ритм прибою…

«Це». Нарешті «це».

— Я хочу, — сказав я і відчув, як щоки вкриває рум’янець. Бо говорив не про кімнату.