— Частково так. А ще його підборіддя ховалося за борідкою-еспаньйолкою, а на голові була бейсболка, її довгий козирок затуляв ту дещицю його обличчя, якої не прикривали окуляри та борідка. То міг бути хто завгодно. Міг бути й ти, та тільки ти шатен, а не блондин, і татуювання у вигляді пташиної голови в тебе на руці нема. А в того типа було. Орел чи, може, яструб. На знімку з тиру його добре видно. Збільшене зображення татуювання друкували в газеті п’ять днів поспіль, у надії, що хтось побачить і впізнає. Але не судилося.

— А в мотелі, де вони зупинялися за ніч до вбивства, зачіпок не було?

— Ні. Він, коли реєструвалися, показав посвідчення водія з Південної Кароліни, але згодом виявилося, що те посвідчення вкрали рік тому. А її ніхто навіть не бачив. Мабуть, у машині чекала. Майже тиждень вона лишалася невпізнаним трупом, та потім поліція опублікувала фото її обличчя. Її зробили такою, наче вона спить, розрізу на горлі не показували. Хтось її побачив і впізнав (здається, приятелька з тих, з ким вона в дитячий садочок ходила разом). Ця дівчина розказала батькам загиблої. Не уявляю, що вони відчували, поки їхали сюди на машині і без надії сподівалися, що, коли приїдуть у морг, там виявиться, що то чиясь чужа кохана дитина. — Місіс Шопло повільно похитала головою. — Деве, мати дітей — великий ризик. Тобі це ніколи на думку не спадало?

— Напевно.

— Отже, не спадало. Я… думаю, якби, відгорнувши простирадло, я побачила, що там лежить моя донька, я б збожеволіла.

— Ви справді думаєте, що Лінда Ґрей являється у кімнаті страху?

— На це запитання я тобі не відповім, бо про загробне життя — існує воно чи ні — в мене чіткої думки нема. Думаю, я про все дізнаюся, коли туди потраплю, і це мене цілком влаштовує. Знаю лише, що багато працівників «Джойленду» стверджували, ніби бачили її на власні очі — стояла біля рейки у тому одязі, у якому була, коли її знайшли: синя спідниця і синя кофтинка без рукавів. На фотографіях, які показували в газетах і на телебаченні, цього видно не було, бо «спід-ґрафіки» голівудських кралечок робили тільки чорно-білі знімки. Мабуть, їх легше й дешевше проявляти.

— Може, колір одягу згадували в статтях.

Вона знизала плечима.

— Можливо. Тепер уже не пригадаю. Але кілька людей також сказали, що в дівчини, яка, за їхніми словами, стояла біля колії, на голові була блакитна стрічка Аліси. Цього в новинах точно не було. Від публіки це приховували майже рік, сподіваючись перевірити за допомогою цієї інформації найімовірнішого підозрюваного, якщо такий буде.

— Лейн сказав, що лохам вона ніколи не показується.

— Так, вона з’являється, лише коли день у парку закінчиться. Її бачать переважно привітні помічники, які працюють у нічну зміну. Але я знаю одного інспектора техніки безпеки з Рейлі… випивала з ним у барі «Піщаний долар»… так от він стверджує, що бачив її. Каже, коли його вагончик проїжджав, вона стояла біля колії. Він думав, що то просто манекен, аж поки вона не простягнула до нього руки. Отак.

Місіс Шопло благально здійняла руки долонями догори.

— Він сказав, що стало холодно, температура наче на двадцять градусів упала. Мов у холодильнику стало — от як він це охарактеризував. А коли він озирнувся, її вже не було.

Я згадав Лейна в його тісних джинсах, потертих чоботах і хвацько заломленому котелку. «Правда чи туфта? — спитав би він. — Наживо чи „Меморекс“?» Я вважав, що примара Лінди Ґрей — це майже напевно туфта, однак у душі сподівався, що це не так. Я плекав надію, що побачу її. Потім буде що розказати Венді, а в ті дні всі мої думки так чи інакше приводили до неї. Якщо я куплю цю сорочку, чи схвалить її Венді? Якщо я напишу оповідання про дівчину, яка вперше цілувалася з хлопцем верхи на коні, чи сподобається воно Венді? Якщо я побачу привид убитої дівчини, чи здивує це Венді? Може, її здивування буде таке велике, що вона схоче приїхати й побачити на власні очі?

— Десь через півроку після вбивства у чарльстонській газеті «Ньюз енд Кур’єр» надрукували продовження, — повела далі місіс Шопло. — Виявилося, що з тисяча дев’ятсот шістдесят першого року в штаті Джорджія та обох Каролінах було скоєно чотири схожі вбивства. Усі жертви — молоді дівчата. Одну зарізали, іншим трьом розітнули горло. Журналіст розшукав щонайменше одного копа, який сказав, що їх усіх міг убити той самий тип, який порішив Лінду Ґрей.

— Стережіться вбивці з кімнати страху! — загробним голосом промовив я.

— Саме так його й називали у пресі. А ти, бачу, голодний був. З’їв усе, крім миски. А тепер виписуй мені чек і бігом на автобусну станцію, бо доведеться тобі ночувати в мене на дивані.

Доволі зручному, як мені здалося. Але я хотів якнайшвидше потрапити на північ. До кінця канікул лишалося два дні, а тоді я знову мав повернутися в університет і обійняти за талію Венді Кіґан.

Я витяг чекову книжку, нашкрябав у ній суму і відтак став орендарем однокімнатної квартири з мальовничим океанським краєвидом з вікна, що його Венді Кіґан — моя подруга мила, — так і не матиме нагоди гідно оцінити. У тій кімнаті я просиджував деякі ночі, притишивши звук у магнітофоні й слухаючи Джиммі Гендрикса та «Дорз», і плекав скороминущі думки про самогубство. Вони були дуже незрілі, просто фантазії юнака з занадто розвиненою уявою і зболілим серцем… принаймні я кажу це собі після всіх цих років. Але хто його знає насправді?